Є одна хороша голлівудська фраза — «Це моя робота» (It’s my job). Говорять її десь так…
Уявіть, останні хвилини фільму. Звичайний американський поліцейський, можливо, навіть темношкірий, щойно врятував землю від інопланетних загарбників. Він вилазить з-під уламків розбитого космічного корабля, весь у крові, кульгаючи, з перев’язаною ногою, однією рукою тримаючи закривавлену рану в боці, а іншою — красуню-героїню. І от, саме в такий момент, коли на фоні звучить фінальна пісня, красуня повертається до нашого героя і ніжно шепоче йому:
— Ти такий хоробрий!
На що він (чи то скромно, чи то пафосно) відповідає: «Ітс май джоб!» І йдуть фінальні титри.
Та далеко не всі працюють американськими копами і рятують планети по четвергах. Тому чим далі, тим менше лірики виникає в стосунках між журналістами та читачами. Останнім часом претензій до журналістів нашого видання побільшало. Звучать вони з різних сторін і нерідко бувають протилежного змісту. Дедалі частіше нам доводиться відповідати незадоволеним героям публікацій: «Це наша робота».
Загалом, коли журналістів не люблять — це нормально. По великому рахунку, нас повинні любити лише рідні та друзі, як і кожну нормальну людину. І хоча я в журналістиці відносно недавно, проте, важко підрахувати, скільки разів мені доводилося чути фразу: «Я не люблю журналістів». Її говорили і рядові люди, і їхні керівники. Тобто, діапазон — досить широкий.
Також усе частіше доводиться чути погрози в свою адресу або банальне невдоволення в голосі та небажання вітатися при зустрічі.
Напевне, нас, журналістів, дійсно немає за що любити. Саме через нас усе таємне стає явним, виставляються на широкий загал «скелети в шафах», які були ретельно заховані від сторонніх очей.
І коли журналісти перестають об’єктивно інформувати читачів та публічно контролювати владу й чиновників, демократія перетворюється на її імітацію.
На мою думку, преса — це нервова система суспільства. Уколов голкою в хворе місце — вмить стало боляче. Відповідно приймаються якісь рішення. Хоча до цього хвороба протікала безсимптомно і мало кого хвилювала. Саме тут, гадаю, і з’являються витоки нелюбові до журналістів.
Ну, а коли нас люблять? Це якраз нехороша тенденція, котра не може не насторожити. Значить, журналіст нікого не чіпає і нікуди не вмішується.
Але слід пам’ятати, що одними лише «хорошими» словами хворобу не вилікувати. От іноді й доводиться колоти голкою, аби вказати на хворе місце, щоб хворий мав можливість вилікуватись. Тому якщо американський поліцейський рятує світ по четвергах, то ми — по п’ятницях, у день виходу нашої газети. Бо це — наша робота.
