Днями водив свого батька в Ощадбанк. Звідти зателефонували і повідомили, що можна отримати банківську карточку. Ту, на яку мають перерахувати заповітну тисячу, яка спочатку була «юліною», а потім стала «вітіною». Батько зрадів і одразу запланував, які покупки зробить, отримавши гроші, але радість його була передчасною. Карточку йому таки видали, та одразу попередили, що грошей на ній немає.
— А коли будуть?
— Ми не знаємо. Це не наша компетенція.
— Так… а як дізнатися?
— А ви дивіться телевізор, слухайте радіо — там скажуть.
«Тьху на них. Добре, що гроші з собою взяв», — сказав батько і ми пішли до магазину.
Таки геніальна людина придумала той «зомбоящик». І не менш геніальні та злі люди додумались за допомогою нього керувати світом. Уже майже не потрібні армії, зброя, поліція, книги, театри. Немає потреби поспілкуватись, просто обіпершись об паркан. Пам’ятаєте, як раніше пліткували сусідки в селі? Підійшли до тину на межі, поспирались на нього та й плещуть язиками. Зараз цього майже немає. Тинів чи невеличких штахетних парканчиків не ставлять. Натомість мурують огорожі з бутового каменю чи наглухо відгороджуються від світу металопрофілем. Люди ховаються один від одного, а спілкуються з телевізором або з монітором комп’ютера чи планшетом, чи ще якоюсь модною трясцею.
А звідти, з того боку екрану, із Задзеркалля, ними керують, створюють їх думки, смаки та уподобання. Думати не потрібно — готові рішення вам нададуть дядьки з «зомбоящика». Вони ж навчать, як жити і діяти, кого треба ненавидіти, а кого — любити. У результаті людина, яка ніколи не була в Львові, не бачила жодного живого «западенця», вважає всіх їх «бандерівцями» або, навпаки, усіх «східняків» — зеками. А зараз, бачте, уже й про долю власних, кимось украдених грошей, пропонують через телевізор дізнаватись. По логіці, далі скажуть, що й кошти ті отримані. А те, що в гаманці пусто, то — ілюзія. Реальність — у «зомбоящику».
