У маленьких селах не заробляють великих грошей. Тут не починають бізнес, не будують нового житла. Але саме у таких маленьких селах серед старих напіврозвалених хат ховається Україна, яка майже зникла у асфальті великих міст…
З траси Миколаївки не видно. Повертаєш з дороги на Нехворощу і просто їдеш у степ. Кілька кілометрів трясешся плитами, повертаєш трохи праворуч і раптом у вибалку бачиш село. Невеличке таке, але затишне. Це, власне, і є Миколаївка.
Ґрунтовою дорогою спускаємося до асфальтованої (мабуть, центральної у селі) вулички. У жінки з велосипедом запитуємо, де святкують День села? Вона якусь хвилинку не розуміє, про що запитують. А потім радісно киває головою.
— Ви їдьте на музику!
З іншого боку вулиці дійсно чути якісь музичні мелодії. Під’їжджаємо і зупиняємось біля невеличкої будівлі, схожої на старий сільський магазин. Це щось типу місцевого клубу. Біля входу стоять кілька місцевих жителів. Один з них, Іван Забрудський, і запросив нас на свято до маленького села. Чоловік пропонує зайти всередину «клубу». Показує більярдний та тенісний столи: і молоді, і старшим є чим зайнятися у вільний час. На стінах — невеличка фотовиставка з історії села. Іван Забрудський з гордістю показує знімки, на яких місцеві колгоспники стоять біля першого трактора. Таких на Радянський Союз тоді було всього кілька сотень. І один з них прислали до Миколаївки у місцеву комуну. На інших знімках — фрагменти з історії села: циганщина на чиємусь весіллі, гурт жінок з городньої бригади, свято 9 Травня, на яке сходились усі.
Доки ми розглядаємо знімки, Іван Олександрович та двоє літніх жінок пояснюють нам причину подвійної назви села. Адже люди по-старинці зовуть його Миколаївкою, а у офіційних документах воно значиться як Світлівщина.
— Його десь у 60-х перейменували, — пояснює чоловік. — Це точно. Бо у мене в паспорті вже написано Світлівщина. Я народився у 1966-му.
— А я — у 1936-му. То у мене іще Миколаївка! — посміхається худенька бабуся у картатій хустині.
Вона ж розповідає, що у селі раніше було багато людей. Адже у кожній сільській сім’ї росли по 6-7 дітей. У Миколаївці чомусь особливо рясно родилися хлопці. Вони потім ходили гуляти до дівчат у Кочубеївку. На жаль, такого села вже немає на карті Новосанжарського району. А у Миколаївці ще залишилися три десятки хат, у яких живуть близько дев’яноста жителів. Більшість — пенсіонери та люди старшого віку. У садочок до сусідньої Андріївки їздять семеро маленьких мешканців Миколаївки. Ще п’ятеро на автобусі дістаються Соколової Балки, де ходять до школи.
— У наш час самих миколаївських набиралося повен автобус. Доки до Соколянки доїжджали, то і стоячі зайняті були! — сумно згадує Іван Забрудський.
Тепер про таку кількість дітей у селі можуть тільки мріяти. Молодь переважно виїжджає. Повертається лише у гості до родичів та на сільські свята. Тому на святковий концерт доводиться запрошувати молодь із Соколовобалківської школи. Доки вони готуються виступати перед своїми сусідами, нам продовжують екскурс у історію села. Робить це місцевий депутат Петро Льорчик. Він розповідає, що у 1784 році цариця подарувала генералові Чорбі село, що знаходиться на території нинішнього Кобеляцького району. Його на честь власника назвали Чорбівкою. Через кілька десятиліть пан Чорба розжився і заснував ще одне село — Малу Чорбівку. Було це у 1831-му році. У 1864-ому село купила багата поміщиця Забаринська. І саме вона перейменувала його на Миколаївку — на честь свого покійного чоловіка. Це село разом із країною пережило усі буремні часи ХХ століття. У 1905 тут відбулися заворушення проти царської влади, які були жорстоко придушені. У 1922-му тут організували одну з перших комун.
— Сам Ленін подарував їй один з перших тракторів — «Фордзон»! А у 32-му тут організували колгосп імені Сталіна, — розповідає Петро Степанович.
1932-й запам’ятався не лише створенням колгоспу. Голодомор, який забрав мільйони життів українців, не оминув і Миколаївку. Тут про страшний голодний рік пам’ятають. І шанують пам’ять померлих голодною смертю.
— У цьому забитому селі є пам’ятник жертвам Голодомору! — гордо говорить Петро Льорчик.
За розмовою ми не помічаємо, як починається свято. Цього року на нього сходяться та з’їжджаються кілька десятків чоловік. Розташовуються просто під відкритим небом — на лавочках та стільцях. Місцеві жителі уважно слухають виступ сільського голови Анатолія Кравця. Він говорить про те, що лише за новітньої історії України з карти зникло 800 маленьких сіл. Для таких населених пунктів, як Миколаївка, дуже гостро стоїть питання робочих місць. Немає роботи — немає молоді. А немає молоді — не народжуються діти. І село практично приречене на зникнення. Сільський голова бажає мешканцям Миколаївки, щоб їх не очікувало таке сумне майбутнє.
Далі земляків вітають депутат Петро Льорчик та місцевий священик Микола Лісняк, який розповідає землякам про цікаві та маловідомі факти з історії села. Усі уважно слухають. Старенькі бабусі кутаються у теплий одяг: з низу, від села, віє прохолодою, напевно, після дощу. Та дуже скоро на галявині, де проходить свято, стає тепліше. Настрій і температуру підіймають соколовобалківські школярі, які співають пісні і надзвичайно технічно танцюють. Просто на траві під відкритим небом вони дарують жителям Миколаївки справжнє шоу. За це вдячні селяни нагороджують їх цілком заслуженими оплесками.
Продовжується свято за спільним великим столом, який стоїть поруч у тіні дерев. За нього разом сідають і старі, і молоді. Їх пригощають запашною юшкою та смачнючими галушками. Тут не прийнято відмовлятися чи гнути кирпу. Тут усі свої. Тому охоче діляться і сумом, і радістю.
А вже увечері, коли сутеніє, над Миколаївкою розфарбовує небо у різні кольори святковий фейєрверк. Так, село маленьке. Майже непомітне на карті, але ще не зникле. Воно іще живе, радіє і святкує. Маленьке село, у якому всього тридцять хат. Але насправді у ньому — уся Україна…
