Напередодні 6 червня, напевно, потрібно писати роздум про журналістику. Наприклад, про те, що це священне ремесло з дитинства було моїм покликанням. І що із дитячого садочка я подавав великі надії як публіцист. Можна було б. Але писати неправду не хочеться. Нічого подібного не було. Стати журналістом я ніколи не мріяв. І дописів у шкільні стінгазети ніколи у житті не робив. Взагалі, якщо колись щось і писав, то це вірші у шкільні роки (не завжди цензурні, до речі). На журфак вступав з єдиною мрією — отримати спеціальність і стати футбольним коментатором. Або на худий кінець оглядачем у популярному футбольному тижневику із дуже оригінальною назвою «Футбол». Спеціальність я отримав. Але коментатором не став. Футбольним оглядачем також. Натомість довелося пробувати себе у якості провінційного журналіста. Знову ж таки, збрешу, якщо скажу, що ця робота одразу захопила мене своєю казковістю та романтичністю. Нічого подібного. Журналістом мені бути не сподобалось. Адже щоб стати успішним у цій сфері, потрібно було виявляти риси взагалі мені не властиві: напористість, нахабність і приставучість. Як дуже скоро виявилось, більшість людей журналістів не люблять, розмовляти з ними не мають ані найменшого бажання, а розповідати щось цікаве та захоплююче — тим більше. Потім з’ясувалося, що у містечку Нові Санжари та його близьких околицях сенсаційні теми з’являються дуже рідко. Ні, дуже-дуже рідко. Через усе це журналістика (принаймні, районного масштабу) видалася мені річчю нуднуватою і нецікавою.
А потім сталося незрозуміле. Не знаю, скільки точно минуло часу, та моє ставлення до журналістики почало змінюватися у кращу сторону. Головною причиною були люди. Не високі чиновники чи багаті землевласники, ні. Переважно прості люди. Сільські. Можливо, трохи простуваті, але прямі. Можливо, не так гарно одягнуті, як мешканці Києва чи Полтави, але життєво мудрі та навдивовижу гостинні. Як з’ясувалося, такі люди є. І заради них варто працювати журналістом. Тому що з цими людьми хочеться говорити. Про усе, що їх непокоїть. А це, як правило, речі прості, доступні і справжні, чи що. Не надумані і роздуті, як висока політика. А справжні, життєво необхідні. Про таких людей хочеться писати. Ну, мені особисто. І, по можливості, допомагати їм своїми публікаціями. Хоча, яка там з нас, журналістів, велика допомога? Формування громадської думки? Ну хіба що це…
Ставши журналістом, я дізнався, скільки у нас насправді обдарованих дітей, талановитих і нерідко дивакуватих людей, з якими цікаво спілкуватися. Скільки людей, які прожили цікаве і багате на події життя. Про це хочеться розповідати іншим. Заради цього варто кожного понеділка прокидатися і починати новий номер «ЕХО».
