28-го червня. У Старих Санжарах відзначають 100-річний ювілей місцевої школи. На свято навчальному закладу дарують новий принтер, документацію на будівництво та сотню троянд.
Люди доживають до ста років не так часто, як хотілося б. Будівлі тримаються довше, але і для них сотня років — це дуже значний часовий відрізок. Коли людина святкує 100-річчя, на такий ювілей збирається уся велика родина. Коли століття відзначає школа, до неї з’їжджаються усі її численні діти. А їх за десять десятків років було багато.
Звичайно, приїхати вдається не всім. Багатьох рідна школа пережила. Ще багатьом завадили приїхати слабке здоров’я та значна відстань. Але і тих, хто прийшов та приїхав, вистачає, щоб заповнити шкільне подвір’я. Сторічна споруда у цей день об’єднує кілька поколінь старосанжарців: бабусь та дідусів, які закінчили заклад у незапам’ятні часи, та їхніх онуків і правнуків, які кілька місяців тому бігали цими шкільними коридорами. Посеред значної кількості гостей гуртуються випускники різних років. Особливо помітними виглядають випускники 1973-го року, які на свято одягають через плече червоні та білі стрічки із зазначеним роком випуску. Неподалік від них всідаються на лавках на десять років молодші.
— Нас у класі було 33. П’ятьох уже немає серед живих, а решта зібралися майже усі, — говорить Віктор Сліпець, учитель фізкультури Лелюхівської школи, який отримував атестат у Старих Санжарах у 1983-му.
Доки колишні учні відшукують одне одного і подекуди заново знайомляться (скільки ж років минуло!), усіх гостей вітають нинішні вихованці старосанжарської школи. Після привітання учні разом із педагогами виконують урочистий гімн школи. У цей час пара старшокласників танцює вальс.
Перше слово бере господиня свята — директор Старосанжарської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Валентина Дудка. Вона говорить про те, який довгий і непростий шлях пройшла рідна для всіх старосанжарців школа; про те, скільком своїм вихованцям вона дала путівку у велике життя, для скількох педагогів стала другою домівкою.
Численні гості свята також бажають сказати кілька слів про школу-ювілярку.
— Я не навчався у Старих Санжарах. Але цю школу закінчила моя мама, тому мені знайомі ці шкільні коридори і більшість присутніх тут людей я знаю, — говорить голова райдержадміністрації Сергій Шовкопляс.
Наприкінці своєї промови керівник району вручає Почесну грамоту обласної державної адміністрації ветерану педагогічної праці Миколі Величку. Корифея старосанжарської освіти вітають гучними і щирими оплесками. Миколу Панасовича у школі пам’ятають і люблять.
Колишній губернатор Полтавщини Валерій Асадчєв у своїй промові згадує, як колись вітав із 100-річними ювілеями жителів області.
— До такої людини хочеться бодай доторкнутися, тому що вона за своє довге життя набирається величезного досвіду, заряджається позитивною енергетикою. Це людина. А школа за такий проміжок часу стає просто-таки культовою спорудою! Тут усі вручають грамоти, а я хочу подарувати книгу, яка допоможе стати грамотним!
З цими словами Валерій Асадчєв вручає директору школу книгу-дослідження про полтавську писанку.
Начальник відділу освіти Юрій Зінченко також приїздить на свято не з порожніми руками. Привітавши колектив школи зі святом, дарує закладу новий принтер.
Подарунків школа отримує багато. Деякі досить несподівані. Так, депутат районної ради Анатолій Юрченко презентує закладу технічну документацію, розроблену проектантом Віктором Кузьменком.
— Це документація, необхідна для прибудови приміщення, у якому ми облаштуємо внутрішній туалет для наших діток, — пояснює директор школи.
Несподівані подарунки, несподівані і привітання. Колишній директор школи Сергій Кибкало до своїх колишній колег і всіх гостей звертається у віршах. У складеній ним гумористичній поемі він пригадує часи свого директорства — зі сміхом і трішки з сумом. Згадує, між іншим, і тих людей, яких уже немає — колишнього керівника Володимира Косяка та колишнього сільського голову Ніну Ткачову. Виступ Сергія Кибкала зустрічають справжніми оваціями. А він дарує колишнім колегам пам’ятні монети та презентує школі ікону-оберіг.
Валентина Кульчинська, голова райкому профспілки працівників освіти, згадує добрим словом ветеранів Старосанжарської школи. І кожному вручає пам’ятну чашку. До речі, сама Валентина Тихонівна є випускником місцевої школи.
— Я закінчила тут школу у 1966-му. Тоді був перехід на десятирічку, а ми були останнім одинадцятим класом, — згадує Валентина Кульчинська.
Одним з останніх гостей виступає селищний голова Андрій Река. Він приїхав на свято із порожніми руками, але не без подарунка. Новосанжарський мер обіцяє восени привезти до Старих Санжар і висадити біля школи сотню троянд.
Школа у Старих Санжарах гордо носить ім’я відомої дисидентки та правозахисниці Оксани Мешко. Справжнім сюрпризом для багатьох гостей був виступ запрошеного на свято сина Оксани Яківни — Олеся Сергієнка.
— Школа — це душа села. Це путівка у майбутнє! І я переконаний, що це — тільки перше століття у її тисячолітній мандрівці! — переконано говорить наприкінці свого виступу Олесь Федорович.
Слухаючи його, старосанжарці кивають головами на знак згоди. Дійсно так. Путівка у майбутнє. Доки є школа, доти у села є завтрашній день. Тому черговий її день народження — це продовження життя ще на один рік.
