Минулого тижня в Районній центральній бібліотеці відбулась презентація книги нашої землячки Людмили Усенко під назвою «Шлях до храму моєї душі».
Кожна книга місцевих письменників, яка виходить друком, безсумнівно, приємна подія для нашого міста. От і минулого тижня читальна зала районної бібліотеки, мабуть, вперше зібрала скільки гостей. Адже місць кожному, хто виявив бажання познайомитись з новою роботою кобеляцької поетеси, ледве вистачало. Декому з присутніх, до речі, за браком місця, довелося спостерігати за заходом із коридору. Хтось зі стільчиком намагався втиснутись у будь-яке вільне місце читальної зали.
Захід розпочався о 10-ій годині ранку. Серед присутніх можна було побачити літераторів, артистів та звичайних людей, небайдужих до творчості. Спершу ведучі познайомили глядачів із авторкою книги «Шлях до храму моєї душі» Людмилою Усенко. Людмила Іванівна є інвалідом першої групи по зору. Жінка нічого не бачить, та незважаючи на свій важкий життєвий шлях, у поетеси напрочуд світла душа, наповнена любов’ю до життя та людей. Людмила Усенко почала писати ще в шкільні роки. Тоді вірші поетеси потрапляли на сторінки районної газети. Найбільшою її мрією було стати журналістом. Та вона не втілилася в життя через слабий зір, який незабаром жінка втратила повністю.
Збірка віршів «Шлях до храму моєї душі» перша на рахунку поетеси. Та до цієї події вона йшла протягом багатьох років. Часом, як розповідає поетеса, вірші приходять до неї посеред ночі. Тоді їй доводиться запам’ятовувати рядки, а вже зранку їх допомагає записати хто-небудь із рідних. Найчастіше це робить вірна подруга поетеси Віра Ситник, яка за сумісництвом є головою громадської організації «Діти війни» та депутатом районної ради. Навіть у день презентації книги вона сиділа біля своєї подруги та морально підтримувала її, тримаючи за руку. Проживши надзвичайно складне життя, найбільше, чого сьогодні хоче поетеса, — побачити білий світ. Тим більше, що дуже багато віршів так і залишились не висловленими та не покладеними на папір. Ряд віршів, надрукованих у збірці, адресовані землі, на якій виросла поетеса, рідним і друзям. Під час літературного вечора звучали вірші зі збірки Людмили Усенко. Їх читали і друзі поетеси, і гості, і сама Людмила Іванівна. Спеціально до цієї події працівники бібліотеки в читальному залі організували виставку «Храм душі Людмили Усенко». Її мали змогу переглянути всі бажаючі. Там були представлені друковані матеріали з періодичних видань, де друкувалася поетеса, фото з сімейного архіву та, власне, сама поезія Людмили Іванівни.
Людині доброї душі
Я люблю містечко Кобеляки.
Тут тепер залишусь назавжди.
Долі я висловлюю подяку,
Яка привела мене сюди.
Всю красу його не описати:
Сонячна погода чи туман,
В жовтім листі чи зелених шатах
Місто, яке так любив Касьян.
На струнких каштанах нові віти,
Сон-трава розквітнути спішить,
Пощастило тут мені зустріти
Чуйну жінку доброї душі.
Завжди в справах. Та встигає всюди,
Ще й до храму в вихідні піти.
На прийомі в неї завжди люди,
Хоче всім вона допомогти.
Бо вона в нас депутат райради,
А ще мати всім Дітям війни.
Кожному пояснить і порадить,
Лиш вона піклується про них.
Її поважають, цінять, вірять.
Так було раніше й дотепер.
Я пишу про нашу Ситник Віру,
А вона ще нині й волонтер.
Благодійність — теж її робота.
Завдяки цій жінці я жива,
Бо не оцінить її турботу
І не описати на словах.
Є в нас в Кобеляках добрі люди,
В серці милосердя й доброта.
Хай щасливі такі люди будуть
І здоров’я їм на многії літа.
Моя Україна
Моя держава серед інших — особлива,
Це житниця, та ми в ній бідно живемо.
Міг кожен бути в ній багатим і щасливим,
А ми в переліку аж задніх пасемо.
Щаслива доля обійшла мою країну.
Нам з перестройкою пророчили едем,
Вже двадцять літ вона нагадує руїну,
А ми в Європу все ніяк не попадем.
Між нами чвари політичні не стихають,
Тих партій різних розвелося, як грибів.
Без жалю неньку-Україну розтинають,
Знесилену всі тягнуть врізнобіч.
Не чують, як земля в них стогне під ногами,
До влади рвуться великі партії й малі,
Ніхто й не думає, що завтра буде з нами,
Що в нас бур’ян, а не пшениця
родить на землі.
Невже наші серця скувала вічна крига?
Чи, може, душі наші снігом замело?
Коли нарешті ми розправим свої крила,
Так житимем, щоб розбрату
між нами не було?
Молюсь уклінно тобі, Господи Всевишній,
Творець Землі — Отець і Син, і Дух Святий,
На цій землі ми всі перед тобою грішні,
Спаси нас, Господи, помилуй і прости.
Спаси й помилуй мою рідну Батьківщину
Та благодать пошли на хліборобський рід,
І воєдино збережи нашу родину
Ми ж діти матері одної — Захід й Схід.
Живу тобою, моя ненько-Україно,
Ти — як вода для нас цілюща з джерела.
Твоєму імені молюсь я на колінах,
Щоб вічно в єдності і злагоді жила.
