Жахливе вбивство в невеличкому селі на Дніпропетровщині може перерости у грандіозний скандал ледве не міжнародного масштабу. Щоправда, «розкопати» причини трагедії намагаються лише журналісти.
Робота журналіста передбачає постійне перебування в осередку найрізноманітніших подій, часто діаметрально протилежних за своїм емоційним наповненням. Писати доводиться про все: як про позитивні, так і про негативні моменти сьогодення. І розповіді про цікавих, талановитих людей, про досягнення і успіхи підприємців, представників влади, громадських діячів перемежовуються з описом трагедій та відвертого негативу. Що ж, таким і є реальне життя, у якому злети духу сусідять із справжньою «чорнухою».
Випадок, який стався два тижні тому у селі Цибульківка, без сумніву, відноситься до категорії журналістського «трешу». Тобто, матеріалу, у якому багато насилля, горя, сліз та іншого негативу і практично відсутні світлі моменти проявів найкращих людських якостей. Такі ситуації, хвалити Бога, трапляються надзвичайно рідко. Навіть в Україні з її неблагополучною суспільно-економічною та криміногенною обстановкою. Але трапляються. Тим більше, необхідно спробувати детальніше вивчити всі обставини вбивства двох людей. Особливо спробувати зрозуміти причини, які до цього призвели. Адже вбивство у Цибкульківці не є банальною п’яною «битовухою», коли друзі по пляшці під впливом алкоголю хапають ножі і ріжуть один одного. Там усе більш-менш зрозуміло. Різали, ріжуть і будуть різати.
У Цибульківці сталося дещо інше. Там вбивство поставило під сумнів доцільність та ефективність цілої державної програми. Адже трагедія відбулася в дитячому будинку сімейного типу, створення яких активно пропагується і підтримується на рівні Президента та Уряду. До речі, у прагненні будь-що роздати всіх інтернатівських дітей дивним чином об’єднались як попередня «помаранчева» влада, так і нинішня «біло-блакитна».
Є у цибульківському вбивстві ще один важливий нюанс. Він теж стосується ефективності дій української державної машини. І суть цього нюансу саме і висловлена отим «чорним епіграфом», який виписаний попереду цієї статті. Дійсно, хто і за якими критеріями перевіряє, в чиї руки віддають колишніх «державних» дітей? Ні для кого в жодній країні світу не є секретом, що скористатись можливістю отримати діток у своє розпорядження можуть не лише шляхетні люди, котрі керуються виключно благородними мотивами, а й патологічні збоченці. Подібні скандальні історії трапляються скрізь: і в благополучних США, і навіть у найсвятішому для католиків Ватикані. І це при тому, що практика усиновлення дітей там існує давно і механізми контролю за цим процесом налагоджені й діють. Що ж говорити про Україну, де процвітає корупція серед чиновників, а державні програми перетворюються на «заробітчанство». У більшості країн світу держава матеріально не підтримує людей, які бажають узяти дітей у свою родину. Цим самим іде відсікання потенційних заробітчан. В Україні ж ті, хто створює дитячі будинки сімейного типу, отримують прямі фінансові вливання. А там, де гроші, можливо все. У тому числі й передача дітей у руки педофілам і вбивцям.
Професійний психолог швидко б розпізнав психопата
У минулому номері газети ми вже повідомляли про вбивство, яке сталося в дитячому будинку сімейного типу, що розташований у селі Цибульківка Дніпропетровської області. Глава сім’ї Олег Довиборан зарізав свою дружину і її доньку, а потім покінчив із життям, повісившись у власному будинку. Інформацію про цей випадок редакція отримала з різних джерел: від сюжетів на всіх телеканалах до статей у інтернет-виданнях. Дещо розповіли й жителі Царичанки, Китайгорода та Цибульківки.
Буквально наступного дня після того, як публікація вийшла у світ, до редакції зателефонувала жінка. Вона представилась Ларисою Пилявець, жителькою Китайгорода. Лариса розповіла, що вона сама є багатодітною мамою. Жінка виховує одинадцять дітей. Щоправда, малюки в неї не прийомні. Лариса зателефонувала, щоб висловити власну точку зору щодо цибульківської трагедії. За її словами, вона особисто знала двох діток, які згодом потрапили в дитбудинок сімейного типу. Крім того, жінка заявила, що і в статті, надрукованій у «ЕХО», і в телевізійних сюжетах була подана неповна інформація. Вона сказала: «Вам потрібно послухати якнайбільше людей, особливо — односельців та сусідів убивці. Ми попереджали чиновників, що добром оте усиновлення не закінчиться. Та нас ніхто не слухав». Лариса Пилявець запросила журналістів «ЕХО» приїхати в Царичанський район, аби почути, так би мовити, глас народу. При цьому жінка наголосила, що ні вона, ні інші співрозмовники нічого не бояться, назвуть свої прізвища і розкажуть про події, котрі передували вбивству.
…Першу зупинку ми зробили в Китайгороді, у самої Лариси. Пилявець розповіла, що двоє діток, які згодом потрапили до дитбудинку Довиборанів, кілька років були її сусідами. Хлопчик і дівчинка, за словами багатодітної мами, дійсно жили в умовах, далеких від нормальних. Старенька бабуся, що ними опікувалась, не могла дати малюкам ради ні фізично, ні матеріально. «Да, їх потрібно було віддати або в інтернат, або в сім’ю», — погоджується Пилявець. І одразу додає: «Але ж не кому попало. Я тільки узнала, до кого вони попали, так усе в середині й похололо. Той же Олег… його всі як садиста знають. Ми з однією вчителькою дзвонили в «білий дом» (від редакції: так у Царичанському районі називають райдержадміністрацію). Но нас же слухати ніхто не хотів. Оце думаю, шо дурні ми були, шо в письмовому вигляді не звернулись. Може б тоді нас послухали. Хоча вряд лі».
Лариса Пилявець розповіла, що за деякий час до трагедії бачила в лікарні хлопчика, котрий потрапив у дитбудинок. «Я ще тоді обратила вніманіє, що ноги у Святіка сполосовані, — запевняє жінка. — Спитала, шо случилось, дитина мовчить. Другі діти розказали, що батько його побив».
Разом із Ларисою Пилявець ми поїхали в Цибульківку, щоб поспілкуватись із сусідами та односельцями нині покійного вбивці. Одразу потрібно відзначити, що всіх цибульківців ми не опитували, часу на це не було. І тому, безумовно, потрібно з обережністю ставитися до отриманої інформації, адже вона є суб’єктивною думкою кількох людей. Та надто схожими між собою є слова як цибульківців, так і жителів інших населених пунктів, котрі особисто знали Олега Довиборана. Люди, які просто фізично не могли між собою домовитись, у один голос характеризують його як особу з явними ознаками психопата.
Ось, що розповів один із жителів села: «Я Олега знаю багато років. І весь цей час за ним спостерігав. Поскільки у свій час я читав книги з психології, то можу охарактеризувати його як неврівноважену людину. Це якщо говорити максимально коректно. Олег, швидше за все, зазнав у дитинстві тяжкої психологічної травми, набув чимало комплексів і, ставши дорослим, намагався їх компенсувати. Скажімо, він люто ненавидів усіх без винятку жінок. Вважав їх грішними створіннями. Усе шукав ідеальну жінку. Для цього приводив до себе дівчат. Їх було дуже багато, не один десяток. Усі вони тікали від Олега. Потім він знайшов Наташу, котра терпіла знущання. Усі оті слова про перевірку сім’ї перед тим, як віддати в неї чужих дітей, не варті ломаного гроша. Будь-який професійний психолог побачив би неблагополуччя Олега, а психіатр поставив би діагноз. Розкажу вам випадки з недавнього минулого Олега. Одному сусідові довелось ганяти Довиборана, який, засівши в кукурудзі, підглядав за дівчатками-підлітками, що купались у душі. На іншу сусідську дитину він кидався з вилами через те, що вона багаття біля його сараю розвела. Крім того, кілька людей можуть розповісти, як ще перед відкриттям сімейного дитбудинку Олег пропонував їм зайнятися цим як бізнесом. Казав: «Берем дітей і все, робити вже не потрібно. Держава гроші дасть і будемо в шоколаді».
Дітей роздають, як цуценят
Інша жителька Цибульківки, яка слухала розповідь нашого співрозмовника, додала: «Мені хотілося отим «фіфам» із города, які дітей кому попало роздають, очі повицарапувати. Так вони як у село приїхали, то з «омонівцями» були. Ми їм кажемо: «Що ж ви наробили! Чого ви сусідів не розпитали перед тим, як дітей садисту віддавати!» А та, шо її по телевізору показували, одказує: «А чєво ми должни вас спрашивать? Нє наша работа сім’ю ету контроліровать». Значить, роздавати — їхня робота, а слідкувати, щоб дітям нормально жилося, — ні. Я тим чиновницям сказала: «Ніяк не наїстеся, усе грошей вам мало». Так вони фіть у машину і поїхали».
Марія Піскун — одна з тих, хто не збирається приховувати своє прізвище. Вона сусідка Довиборанів, живе з ними через дорогу. Жінка заявляє: «Я вже на кількох телеканалах виступала і вам скажу. Да, Олєг і до мене приходив, предлагав дітей брати. Казав, шо нада чотири тисячі чиновникам за дитинку дати і потім усе життя помощь получати. Він тільки для цього діток і взяв. Вони в нього гарували, як раби. А він їх бив. Один провиниться, усі получають. Усі про це знали. І влада теж. Але ніхто не хотів умішуватись. Знаєте, як мені наш сільський голова казав: «Не трогай гімно і не вонятиме». Ось тепер воняє на всю Україну. Ніхто не контролював, як дітей утримують. Справочки побрали і успокоїлись. Бумажки є, а судьба дітей чиновників не волнує. Їм було б достатньо разок увечері приїхати, сісти в моєму дворі і послухати, шо в тому дитбудинку робиться. Усе б почули: і крик, і матюччя, і угрози».
Від того, що розповідають люди, враження залишається дуже й дуже неприємне, навіть гнітюче. Уявіть, якщо четверта частина з того, що повідали співрозмовники, є правдою… То виходить, що дітей віддали на виховання педофілу, ексгібіціоністу, вуайєристу, садисту і… зоофілу. Так-так, дехто розповідав і про такі сексуальні уподобання керівника дитбудинку. А дніпропетровських чиновників люди прямо обвинувачують у тому, що ті роздають дітей за хабарі. Тобто, торгують ними.
Чи може статися трагедія, аналогічна цибульківській?
Безумовно, професійні вимоги до написання будь-якої статті, надто присвячені такій резонансній події, передбачають висвітлення й альтернативної точки зору. У цьому випадку — позиції державних службовців, людей, котрі віддали дітей у руки вбивці. На жаль, особисто зустрітися з царичанськими та дніпропетровськими чиновниками нам не вдалося. Просто не вистачило часу для цього. Хоча, якщо така нагода буде, ми обов’язково надамо їм можливість висловитися. Тому довелось скористатися інформацією з численних телевізійних сюжетів. Допомогли і журналісти телеканалу «Інтер», які проводять власне розслідування вбивства в Цибульківці.
Чиновники, Тетяна Ряборука, котра опікується питаннями створення дитбудинків сімейного типу в Царичанському районі, та її колеги з облдержадміністрації, своєї провини в трагедії не вбачають. Дійсно, сім’я Довиборан пройшла всі експертизи, співбесіди, обстеження і тренінги, котрі передують створенню дитбудинку. Чиновники характеризують Олега і Наталію як людей із активною життєвою позицією, урівноважених і позитивно налаштованих. Психіатр теж перевіряв Довиборанів. Щоправда, ні з сусідами, ні з родичами вбивці ніхто не спілкувався. Громадську думку вивчали на основі розмов із сільським головою та депутатами. Але поставити це у провину держслужбовцям по закону не можна. Адже методика перевірки готовності людей до створення будинку сімейного типу не передбачає розмов і сусідами, односельцями, тим більше, чатування в кущах. Те, що її, цю методику, потрібно вдосконалювати, визнають і самі чиновники. Але доки цей процес триватиме, цибульківська трагедія може повторитися. Найімовірніше, знову у Дніпропетровській області. Адже саме у цьому регіоні найбільша кількість дитячих будинків сімейного типу. Дніпропетровщина за цим показником майже вдвічі випереджає області, схожі на неї за територією та кількістю населення. Місцеві чиновники дуже пишаються цим фактом. Після Цибульківки пихи повинно б поменшати. Цікаво висловився з даного приводу депутат Полтавської обласної ради, директор спеціалізованого інтернату Анатолій Шкарбан. Він заявив:
— Я завжди був проти поспіху у створенні таких дитбудинків. А він, цей поспіх, є… Чиновникам потрібен показник, і вони його даватимуть, жертвуючи ретельністю відповідних перевірок. А в цій справі ще й гроші фігурують. І гроші великі як для селян. Вибачте мене за таке порівняння, але навіщо їм утримувати свиней, коли їм за дітей платять. Знову ж, дуже розмиті критерії відбору майбутніх батьків. Немає і чіткої методики супроводу цих дітей у новій сім’ї. Подзвонили сільському голові, приїхали, подивились, чи добре одягнуті, нагодовані. Ось і весь контроль. Так, потрібно сидіти в кущах, потрібно опитувати сусідів. Втручання в особисте життя? А дітей віддають убивцям — це не втручання в їх життя?
… Тіла вбивці і його жертв поховані. Чи буде хтось із чиновників покараний? Ні. Зрештою, це не головне. Крові в цій історії і так забагато. Головне, щоб люди, відповідальні за долю отаких діток, зробили правильні висновки. І не лише на Дніпропетровщині.
