62-річний Юрій Дмитренко відомий на теренах Новосанжарщини, Полтавського краю, навіть України, насамперед, як генерал козацтва. Та далеко не всі знають, що Юрій Михайлович — письменник та поет, який за життя видав близько ста книг, а написав — більше тисячі.
Щоб дізнатися про сучасного письменника, ми завітали до Юрія Михайловича в село Дмитренки Новосанжарського району, де чоловік, власне, проживає. Поріг оселі встелений полинем, який незвично шелестить під ногами. На наш дзвінок з будинку виходить на двох милицях Юрій Дмитренко (має проблеми з ногами) і запрошує нас до хати. Одразу, коли заходимо, впадають в око тисячі книг, які оточують нас з усіх боків, та робочий стіл письменника. Панує просто таки творча атмосфера. Юрій Дмитренко пропонує сісти і розповідає, як почався його письменницький шлях.
Почав писати після клінічної смерті
— У років сім я написав дитячий вірш про каченят. Моя мама, пам’ятаю, відправила його в «Барвінок». З редакції прийшла відповідь, що мій вірш ще не достатньо досконало написаний, щоб його надрукувати. Звісно, мене тоді це дуже розчарувало і я кинув свої перші поетичні спроби.
Гостро проявитися таланту допоміг просто-таки містичний випадок з життя. Ось що розповідає Юрій Михайлович:
— У 9-му класі в мене була пухлина в мозку. І от лежав я в своєму ліжку вдома і відчув, як просто вилітаю з тіла. І бачу, як матір і батько п’ють чай. Біля мами, бачу, стоїть китайська троянда, а біля батька — фікус. Потім мати йде на мене поглянути і бачить, що я не дихаю, та викликає «швидку». Далі бачу, що всі бігають коло мене, метушаться, що потім хірург готується до операції, але я сам якось не усвідомлюю, чому вони так бігають і хвилюються? Бо я ось, зі мною все добре… Отямився я вже в своєму тілі. Після цього почав писати.
З усмішкою розповідає, що писав на будь-яку тему і всім, хто прохав, у школі. Міг легко наслідувати стиль Тараса Шевченка, Михайла Лєрмонтова або Сергія Єсеніна, Володимира Висоцького, якого міг ще й награти на гітарі. Це давалось запросто. І цитує одразу кілька власних віршів, щоб довести сказане. Дійсно, в письменника виходить феноменально точно наслідувати великих поетів. У юності він вважав, що писати вірші, як він, можуть усі. Просто хтось лінується. І зауважує, що якби його хтось раніше спрямував на письменницьку стежку, то він досяг би більшого. Серйозно писати він спробував лише в 22 роки. Після армії попрацював інженером-конструктором. Волею випадку молодого ще тоді хлопця запросили працювати в газету «Будівник комунізму» Маловисківського району на Кіровоградщині. Ось як про це розповідає сам письменник:
— Прийшов до газети, бо запросили після того, як мій друг відправив туди мої вірші і їх надрукували. Редактор, насунувши окуляри на очі, сказав: «Що ви все вірші та вірші пишете? А можете написати нарис?» А я в нього запитую: «Що таке той «нарис»?» Він пояснив, що це художній опис про людину чи природу. Я сказав, що спробую написати. І написав про свою вчительку української мови Надію Козицьку. Приніс, прочитали. Щось я хотів запитати за свої вірші, а редактор знов мені: «Та забудьте ви про ті вірші, а вмієте писати репортаж?» Я знову питаю, що таке репортаж? Мені пояснюють. Я їду, роблю матеріал та приношу редактору на стіл. Він прочитав, потім інших покликав подивитися і все перепитував, чи я ще коли писав статті? Я відповідав, що ні. Вони, порадившись між собою, запросили працювати мене в газету. А я кажу: «Так я ж працюю інженером-конструктором!» А редактор мені: «Та забудьте ви про те інженерство! От у вас є квартира?» Кажу — ні. «Отож! — говорить редактор. — Ми можемо дати квартиру та непогану зарплату!» Так я і почав писати в газеті.
«Конан Дойль повертав Шерлока Холмса, а я — Максима Карого!»
З цього моменту Юрій Михайлович починає зростати не тільки як журналіст, а й як письменник. Працює над собою: вдосконалює українську мову, адже за період студентських років, на заводах та в армії геть зрусифікувався, як говорить сам письменник. Потрібно зауважити, що молодий інженер активно пише статті для районної газети, та видань обласного рівня. Крім того, пише «вірші кілометрами». Після семи місяців роботи в «районці» переходить у молодіжну обласну газету «Молодий Комунар», де знову пише статті, а ще, крім того, історичні повісті й нариси. Після чотирьох років роботи його запрошують працювати на Полтавщину. І саме тоді починається його розквіт як детективного письменника. І тут також допоміг випадок. Юрій Дмитренко часто спілкувався з редактором газети «Комсомолець Полтавщини» Іваном Боким, який одного разу запитав:
— Детектив би сюди, бо передплата на носі. В тебе, до речі, пригодницького оповідання немає?
— Є! — відповів Юрій Михайлович.
Те оповідання письменник написав ще в Кіровограді. У ньому йшлося про слідчого Максима Карого, який розкривав тяжкий злочин. Іван Бокий прочитав його, схвалив і незабаром детективне оповідання вийшло на сторінках «Комсомольця». Твір молодого автора мав неабиякий успіх. Читачі вимагали продовження. І за наступні кілька років Юрій Дмитренко написав ряд творів про детектива Максима Карого. Через п’ять років вийшла ціла збірка творів про слідчого під назвою «Скарби мовчать».
До речі, вигаданий персонаж настільки подобався читачам, що коли автор вирішив закінчити пригоди Максима Карого, доводилося потім повертати його в життя:
— А чим я гірший за Конан Дойля? Він же повертав свого Шерлока Холмса! — посміхається письменник.
Автор не бачив в цьому великої складності. Про процес написання творів він розповідає так:
— Мені просто потрібно сісти і почати писати. При цьому я не люблю щось заздалегідь вигадувати. Сюжет сам вибудовується по мірі роботи з ним.
Над тритомником «Знань козацького народу» письменник працював 30 років
Про свою поетичну спадщину Юрій Дмитренко говорить:
— Я, передусім, оригінальний поет, я не пишу класичними розмірами. У мене майже всі слова між собою римуються. Я називаю процес написання віршів гімнастикою для розуму.
Юрій Михайлович зауважує, що надруковані поетичні твори є лише сотою частиною з того, що було написано. І, взагалі, переважна кількість його творів ще не надруковані. Попри це автор устиг себе зарекомендувати як багатожанровий письменник. Це історичні та історико-документальні романи й повісті, публіцистичні нариси, гостросюжетна пригодницька, фантастична та детективна проза, поезія і навіть книги про любительське рибальство. Також Юрій Дмитренко написав кілька книг про сучасну українську політику: «Леді Ю», «Діоксиновий присмак влади». Однією з найвагоміших робіт письменника був тридцятитомник «Український вузол». Та найвизначнішими своїми творами Юрій Дмитренко називає тритомник «Знань козацького народу», кожна книга по тисячі сторінок: «Козацький народ: минуле», «Козацький народ: сучасне», «Козацький народ: майбутнє». Робота над цими книгами загалом тривала 30 років (!). Потрібно зауважити, що незвичайній продуктивності чоловік завдячує батькові, який навчив сина методології самовдосконалення та одному простому правилу: у книгах є все.
— Батько говорив: «Потрібно лише знайти, зрозуміти, застосувати!»
Саме так робить все життя Юрій Дмитренко, який більшу частину життя провів у прочитанні та написанні книг. Наразі письменник не зупиняється на досягнутому, хоч слабке здоров’я не завжди дозволяє працювати на повну. Він і сьогодні намагається продуктивно писати. Серед важливого планує закінчити переклад ведичних (рунічних) літописів на українську мову.
