Якщо ви уявляєте Диканьку таким собі мальовничим селом із хатами-мазанками, вкритими очеретом, мусимо вас розчарувати. Напередодні Різдва «ТелеграфЪ» вирушив у подорож, аби подивитись, що ж залишилось від «гоголівської» Диканьки і які там є згадки про персонажів з «Ночі перед Різдвом». Виявилося, на вигляд Диканька – звичайне селище, яких було тисячі по усьому Радянському Союзу. Як і усюди – свій пам’ятник Леніну у центрі міста, свій трохи обдертий Будинок культури, маленький й пошарпаний автовокзал, невеличка сільська рада із жовто-блакитним прапором.
– А що ви хотіли? Диканька – сучасне селище, – сміялись з нас місцеві мешканці.
«Телеграфу» розповіли, що у 1943 році місто було спалене, згоріло практично усе. А ті хатки, що залишились, згодом знесли, аби побудувати нові.
– У нас не знімали жодного фільму про Диканські вечори. «Ніч перед Різдвом» – на студії Довженка, мюзикл, який нещодавно ставили, десь у Росії. У нас же як приїжджають телевізійники, то навіть немає хати із солом’яним дахом, щоб на його фоні зняти Солоху, чорта та інших персонажів, – розповідають мешканці.
Все ж згадок про Гоголя та його персонажів у Диканці вистачає. Так, на вулиці Гоголя розташований магазин «Гоголівський». Є зупинка та магазин «Солоха». Солохою називають і цілий багатоповерховий мікрорайон. Його було збудовано у 80-ті роки поляками. І навіть на місцеве газосховище мешканці кажуть «Солоха». Залишились навіть ковалі – щоправда, коней вони більше не підковують – у Диканці їх просто немає. А ковалі виковують дивовижні стільці, столи та інші вироби із заліза. Якщо ж вам таки закортить подивитись на хати часів гоголівської Диканьки, можна заїхати до с. Проні, що поруч. Там винахідливий підприємниць зробив стилізований хутір і годує відвідувачів «варениками від Солохи».
Різдво у Диканці, як це показував Гоголь, вже давно не гуляють. І такого дійства як на Західній Україні немає. Якщо побачите казкові персонажі – найвірогідшіге, це співробітники будинку культури. Та пропри все мешканці таки вірять, що Диканька та весь район – місце особливе:
– Диканька – закляте місце, це точно. І машини у нас ламаються, і з погодою щось коїться. Бо коли по всій Україні дощ, тут спека і навпаки. А було що перед святом цілий тиждень був дощ. А на свято раптом сонячний день, а потім знов полило, – розповідають диканчани. До речі, до метеріології та космосу Диканька має пряме відношення – з такою назвою існує крихітна планета-астероїд.
Поміж тим, таки вдалось знайти у Диканці місця, які пов’язують із гоголівськими персонажами. Так, за легендою, Вакула розписував саме Троїцьку церкву, що й досі стоїть у Диканці, практично у центрі селища. Мешканці розповідають – старожили підтверджували, що у церкві були намальовані на стінах яскраві картини із зображенням Святого Петра, євангеліста Луки та Страшного суду.
– У повісті «Ніч перед Різдвом» не вказано, що це саме Троїцька Церква – там написано «Т…цкой». У 19-му році церква була повністю зруйнована, тому ніхто не доведе, розписував Вакула ту стінку, чи ні, – розповідає науковий співробітник Диканського краєзнавчо-історичного музею Неля Гордівська.
У Петербурзі Диканька була в моді ще до Гоголя
Інша церква у Диканці, пов’язана вже не з творчістю Гоголя, а з його народженням. У Свято-Миколаївській церкві, де раніше знаходилась ікона Миколи-Чудотворця, молилась мати Миколи Гоголя. Дві її дитини народились мертвими, тому, коли вона вкотре завагітніла, пішки пройшла із Василівки (ніні Гоголеве) до Диканьки з 30 кілометрів аби попрохати у чудотворної ікони здоров’я для своєї дитини. Жінка пообіцяла, якщо народиться хлопчик, назве його на честь святого Миколая. Так і сталось. Зараз чудотворної ікони у церкві немає:
– У ікони стерся лик, залишилась лише кисть руки, таке буває. Наскільки ми знаємо, її відвезли до архівів у Полтаву, відтворенню ікона не підлягає, – пояснює Неля Гордівська.
– Коли Гоголь почав видавати «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» він мешкав у Петербурзі, – розповідає Неля Гордівска. – Він не знав, як назвати збірку. Якраз у цей момент граф Кочубей (його помістя було у Диканці –ред.) став князем. Ця родина була відома по всій імперії і про них та про Диканьку говорив увесь Петербург. Щоб привернути до себе увагу, Гоголь у назві використав Диканьку. А сам він описував переважно свій хутір Василівка (нині Гоголево – ред.). Мати збирала народні звичаї та відсилала йому у Петербург. Сам Гоголь у Диканці бував не надто часто – приїжджав, переважно, до Троїцької церкви.
– Вона зроблена у 18-му сторіччі. Це була казна Троїцької церкви. Кажуть, ніби то це Вакула викував її для Оксани на придане. Однак у дівчат насправді були дерев’яні скрині, прикрашені різьбою, – пояснює Неля Гордівська
Автор книги «Гоголь і Диканька» Василь Скорик твердить, що саме у Диканці Гоголь підібрав кількох персонажів. Так, у Диканці колись жив козак Пащенко, який став прообразом Пацюка.
– Коли він ішов дорогою, то видавався ширшим, ніж довшим, ніби бочка сунув вулицею. Ходив у широченних полотняних шароварах: цілий тиждень на один бік, а у неділю перевертав навиворіт. А коли пас двох корів, прив’язував на налигач до себе. Корови ні по одинці, ні разом зрушити з місця свого пастуха не могли, – розповідає пан Скоричк.
Він каже, що жив у Диканці й добродушний Солопій Черевик – жертва сварливої дружини Хіврі. Щоправда, його прізвище звучало по-іншому.
«У Оксани ноги як у Вакули, а чоботи – кирзові!»
Минулої весни у Диканці з’явились Вакула та Оксана. Їх пам’ятники встановили до 200-річчя Миколи Гоголя. Як і до будь-якої річниці, все робилось поспіхом. Мабуть, тому Вакула та Оксана вийшли просто страшні. Місцеві мешканці навіть подейкують, що для гоголевських героїв взяли скульптури червоноармійців, які вкривались пилом десь у підвалі, трохи підрихтували і виставили у парку:
– Цей Вакула ж схожий на червоноармійця. Он йому в руки вклали чоботки, хоча на царські вони не схожі. І Оксана така ж страшна: здорова, ноги у неї як у Вакули, чоботи кирзові. Лише люстерко вклали у руки. Зовсім не схожа на 18-річну дівчину, – розводить руками мешканець Микола.
Жителям Диканьки до душі скульптури не прийшлись, і пам’ятник Оксані хтось зніс. Залишились лише постамент та дроти.
Солоха живе у будинку №13 та має чорного кота
– Я не забобонна, у все це не вірю, – сміється диканська «Солоха».
– А у вашому житті щось містичне траплялось?
– Іноді граємо вистави на вулиці, біля мого дому. І часто буває, що люди підуть туди, а вийти звідти самі не можуть – не найдуть дороги. Якось вечоріло, чую – якийсь дядько говорить: «Де я, куди я попав?!». І дивлюсь, зовсім не п’яний, а не може вибратись. А то якось там дитина заблукала посеред білого дня. Було й таке, що наш автобус у полі стояв, ми чекали директора, вона вибігла на хвилинку речі віднести. Чекаємо хвилин 20, а її нема, мала б давно повернутись. Приїхали до будинку культури, коли вона туди підходить. Каже, що підходила, до місця, де стояв автобус, а його там не було. Але ж ми у той час там таки стояли! Є у нас такі заморочені місця, я знаю десь п’ять, що людина просто сама не може звідти вийти, якщо її хтось чужий за руку не виведе.
– А правда, що у вас тут багато хто гадає і навіть була жінка, яка ворожила по книжці «Як загартовувалась сталь»?
– Була, і я до неї ходила. Вона питала мене коли я народилась, книжку ту відкривала, і по ній читала. І ми вірили. Зараз теж є ті, хто ворожить. Є й така «гадалка», до неї дівчата бігають, так вона їм кожного тижня щось нове розповідає. Дівчата кажуть, хоча б сама запам’ятовувала, що наговорила. І самі дівчата по п’ятницях ворожать на прутиках. Бабуся моя теж ворожила. Вона на наш будинок так поворожила: хто туди прийде, що там буде – все збулось. І я якось «розкидала» на картах колись дівчатам. Все збувалося – женихів було повно!
– Ви вже багато років відьму граєте, на вашому житті це якось відображається?
– Та чого б у мене від цього було у житті щось погане? Я ж нічого такого не роблю, навпаки, дарю посмішки і роблю це для людей, бо людей я дуже люблю!
До речі, хата вельми поважної Солохи потроху просідає провалюється униз. Виявляється, під Диканькою – суцільні ходи, що були зроблені ще під час татарської навали – там ховались місцеві мешканці. Тому де-не-де земля «йде з-під ніг». Якось провал був навіть біля Троїцької церкви – мешканці побачили підземний хід зі сходами. Кажуть, що у церкві навіть є вхід у підземелля. Однак ці ходи так ніхто й не дослідив – якось спробували, але не вийшло.
«Мабуть, дано мені, бачити відьм!»
76-річна Ольга Костянтинівна може бути пра-пра-правнучкою того самого Вакули, про якого писав Гоголь. Її батько носив прізвище Вакуленко, а це у Диканці вважається те саме, що й Вакула. Можливо, тому і в житті пані Ольги зустрічалися відьми та нечиста сила:
– Хлопець, із яким я зустрічалась, покинув дівчину, а мати у неї була відьма. І вона перетворювалась у тварин і підслуховула, про що ми з ним балакаємо. Якось ми з ним стоїмо опівночі, і чую, щось пищить біля ніг, але ні на кошеня, ні на цуценя не схоже. Щось маленьке, чорненьке. Я його намагаюсь схопити, хлопець теж – і не виходить. Тут кажу: «Сашко – відьма!», і він каже «Так!». Грудку землі кидає і матюком на неї. І його по дорозі додому нечиста сила не раз лякала. Із цим хлопцем мене таки розвели. Відьма мені поробила так, що я 15 років не виходила заміж. І я це відчувала. Хлопці кидаються до мене і відштовхуються! Якось я до неї пішла, як подруга заміж виходила, мені гостинців надавали, а ця відьма мені з-під подушки яблуко мерзле дала. Я прийшла додому, те яблуко й гризнула…
А мій батько якось із дівкою зустрічався, вона була відьма. Він був різник, і якось через роботу довго до неї не приходив. І вона розізлилась і давай його лякати. Вночі, коли він до неї йшов через міст, свиня намагалась стурляти його з містка. Він витягнув ножа і матюком на неї – йди а то заріжу, і свиня утікла. Тоді він і зрозумів, що це відьма.
Було ше якось, перед паскою копали ми вдома грядку – а перед паскою вони найбільше відмачать. Коли із мамою чуємо, хтось бігає навколо хати. Батько пішов дивитись, каже – відьма, бігала, дражнила його, дулі давала! На нашій вулиці, де я жила маленька, багато було відьом.
А то було чоловік за мною упадав. Я пасла козу, тим провулком ніхто не йшов, коли дивлюсь – рубль лежить. Я його спалила, думаю, хтось відмачить. Приходжу додому, а у мене під грушею – рубль. Я й той спалила. Глядь пішов той, що женихався. Кажу йому – чого ти рублями розкидаєшся. А він отак глянь на мене, що кричить баба, картуза насунув і пішов на свою грядку. Я й зрозуміла, що він винний.
Цікавим було й одруження пані Ольги із майбутнім чоловіком. Пані Ольга розповідає, що колись із дівчатами ворожили – понаписували імена хлопців та витягали їх із шапки. Вона витягла ім’я Костя. А на все село таких було двоє – один старий, інший – покалічений. За жодного пані Ольга заміж виходити не хотіла. Коли через якийсь час у селі з'явився ще один Констянтин: він відбував покарання у тюрмі, був засуджений на 25 років однак після смерті Сталіна його звільнили.
– Він сидів у клубі, побачив мене і каже дівчатам – це моя жінка. Так і сталось, але він мене тоді ще навіть не знав!
– А чи є у Диканці зараз відьми?
– Так, молодих багато: поначитувались магії і «колдують». У мене є знайома, так вона людей лікує, як кажуть по телевізору – у неї трете око. А так молодих багато, але не так, як раніше. Батюшка з Троїцкої церкви навіть заборонив у книжковому магазині продавати книжки про магію. У нас одна начиталась та зглузду з’їхала – чоловік її став до іншої ходити, а вона почала їм за це «робити».
– А від зглазу щось носите?
– Є такі, що носять. Але я – ні, я с Богом живу, це моя охорона..
P.S. Поки ми говорили із жінками про відьом, диктофон відмовлявся працювати двічі. І обидва рази – коли мова заходила про найвідомішу місцеву відьму Восьмериху, що ворожила по книжці «Як загартовувалась сталь». А потім знову працював.
А щоб влаштувати собі гарне Різдво, не обов’язково їхати аж у Диканьку. Можна поїхати й в інше селище, й у сніжну та холодну погоду у теплій хаті, що залишилась зі старих часів, за мискою вареників та пляшкою горілки із друзями уявляти собі чортів та відьом, що крадуть місяць і заважають святкувати Різдво.
На згадку
Ніч перед Різдвом – одна з найвідоміших повістей Миколи Гоголя. Події розвиваються у селищі Диканька – вніч перед Різдвом. Коваль Вакула (який намалював на церковній стіні картину Страшного суду і залицяється до красуні Оксани, однак вона лише насміхається над ним. Заявляє, що вийде заміж за Вакулу, якщо той принесе їй черевички, «які носить цариця». Вакула випадково знаходить чорта, сідлає його і летить у Петербург до цариці, у якої випрошує чарівні черевички. Він повертається на чорті додому, де всі вже кажуть, що він заподіяв собі смерть. Оксана бачить Вакулу й готова вийти за коваля «і без Черевичок». Обзавівся сім'єю, Вакула розписав свою хату фарбами, а в церкві намалював чорта, та «такого гидкого, що всі плювали, коли проходили повз».
