Кадр другий: вище за кіно
На старому горищі в селі Красне зачаїлося минуле. Відкриваю валізу за валізою. У просвіті дощатих дверей, мов у промені кінопроектора, мережиться порох. На поверхню дня зринають робочі записи кіномеханіка, книги, журнали. Відкрутив своє кіно Юрій Іванович Гармаш, залишив усе добро людям і подався у світи інші. Дружина і його соратниця по кінодорозі Олександра Сергіївна дозволила мені піднятися в горішню, мов проекційну кімнату сарайчика, і доторкнутися скрижалей їхнього життя.
Гортаю «Новини кіноекрану» за 1985 рік. Ось перший номер. Наче було недавно. З фото окликається Микола Гринько, ділиться в інтерв’ю роздумами щодо розвитку кінематографа, Костянтин Степанков. Міцного здоров’я і надійних друзів, незабутніх зустрічей із кінематографом та театром бажає Богдан Ступка. Немає ні їх, ні тих, хто знімав, хто крутив. І більшість тих, хто дивився їхні фільми, теж пішли звідси. Залишилось побажання на сторінках журналу, а українське кіно зникло. «Як же так», — замислився у притіненому залі горища. — Ось воно, у моїх руках, а там, унизу, чи стрічка обірвалася, чи душі виснажилися талантами.
У цих роздумах спустився на подвір’я Гармашів. Квіти обрамляють осяйним ореолом дорідну оселю. Олександра Сергіївна поралася біля птаства. Обійстя ревно охороняв песик із кіноназвою «Тарзан».
Господиня відірвалася від клопотів до гостя: «Усе рук господарських прагне. Коли удвох із Юрком були — легше, а тепер здебільшого самій доводиться господу тягнути».
— То ви кіно з чоловіком удвох пройшли?
— Та отож, — розімліла спогадами, — як познайомилися в клубі на «Білому вороні», то так і з ним провікували в кіно. З 1962 року. Аж доки воно в Україні і не затихло. А було ж, — не присідала на ностальгійну ноту. — Сніг іде. Мені — красота. Хусткою запнусь. На віз бобіни, двигун, проектор і поїхали селами. План завжди виконували. А як люди нас чекали! Кожен вечір — свято. Хоча і намерзнешся в операторній, та все одно нам тепло було, бо вдвох, — і додала значимо, — бо любили.
— Ви мов декабристка, усе за чоловіком. Тепер таких не знайдеш. А не страшно було вам, жінці, ночами мандрувати?
— Та було і дрейфила, — щиро зізналася, — але ж чоловік поруч, а вдвох і чорт не страшний. Якось відкрутили кіно в Гайовому (Шевченки). А воно зима зі снігом раніше наскочила. Котимо коробки з плівкою на велосипедах, пар із рота, враженнями ділимося. Місяць уповні, аж гульк — дорогу переходять вовки, метрів двадцять від нас. Не втечеш. Вони стали і ми заклякли. Очі в очі — німе мовчання.
— Аж мороз шкірою від вашої розповіді. І що далі?
— Раз розповідаю, то не з’їли, — сміється. — Юрко запалив газету «Известия», махнув полум’ям, вони в ліс нехотя подалися, а ми додому чимдуж.
— І про що думається в такі хвилини?
— Синочка, Василька, жалко було, якщо сам зостанеться, — щиро зізналася, — важко було б тут одному. Світ — не кіно. Та після того я нічого і досі не боюся. Ось, у додачу до цієї, ще одна історія. Уже не з вовками, а з людьми. Пізньої осені, затемно, їхали з чоловіком на мотоциклі. Троє зупиняють. Я кажу Юркові: “Стань” (довірлива була). А він газу і об’їжати. Так вони кинулися з матюками на нас, гірше вовків, ледь вискочили. Якесь було у нього чуття на людей. А мені жалко кожного і досі. А зараз негідників — на кожному кроці, — і зітхнула.
— А чому так? — учергове вишукував корені нашого морального падіння.
— Чому (задумалася і почала далі)? Клуб повен, бабусі, буває, зі своїми ослінчиками приходять. Висядуться, що мальви в серпні, і казки дітям до сеансу розказують. Пісні співали. А як цілуються на екрані, то і для дорослих віконечко рукою закривала.
— Сучасний екран не закриєш, особливо Інтернет.
— Добро і зло перемішалось, таке покажуть. А тут ще й онук поряд. Раків напечеш, а нічого не вдієш. Хто зараз співає в селі? — задала питання, мов кинула виклик. — Молодь без любові до рідного виростає і розлінилася далі нікуди. Усе готове зараз їй подавай. А для цього потрудитися потрібно. А там дивись і статок, і мораль дозріють. Нічого в житті не цуралася: приймала молоко, хати мазала, увечері кіно з чоловіком крутила, хазяйства повен двір тримали. І дивись — жива! Молодим зараз ні квартири, ні хати не докупитися. Суми такі, що самотужки на початку життя витягнути важко. Як тоді жити без кутка. А нас, восьмеро дівчат, за літо вимазували 40 будинків!
— Оце да! — аж прицмакнув. — За три літа — ціле село! А тут Україна порожніє. Ваш би запал та досвід передати сучасникам.
— Людина совісна — нещаслива у цьому світі, — запросила до кухні. — Кажуть, коли ми родилися, краса піднялася, а щастя спало, та нещастя не дрімало, підійшло… Тому так і живемо.
— Але ж кіно для того, щоб бачити різну дійсність, пізнавати в ній своє і тим змінюватись?
— Розумного природа і книга навчить, а байдужому і лінивому і кіно не допоможе.
— І все ж мистецтво покликано Людину творити, грані духу її відшліфовувати?
— От коли люди потягнуться один до одного, чоловік із жінкою, як ми з Юрком, у труднощах відлюбляться, отоді і повернуться в Україну і щастя, і мистецтво. Мистецтво жити, — примружила мудрі очі, — це вище за кіно.
Доки я розглядав на долівці коврик із вичовганим «Котом у чоботях», що ніяк нам не міг багатство подарувати, подала на стіл полумисок пухнастих пирогів із сиром і поставила поруч них полив’яну миску зі сметаною.
Десь там зверху, на горищі, пливли в часі човнами валізи повні героїки, трагедій і сміху. Його величність Кіно продовжувало піддивлятися сюжети з людських доль і творило на екрані неповторний світ розумінь. І одна з його муз і берегинь сиділа поруч мене. Склала руки на коліна і ніжною журою наповнювала простір кухні піснею: «Нащо мені тії воли, та корови, якщо нема в моїй хаті любові й розмови».
