Нині більшість українців мимо своєї волі кожного дня спостерігають за спектаклем із назвою «євроінтеграція». Дехто навіть пробує взяти в ньому участь, свято вірячи, що поїхавши в Київ на Майдан, зробить свій внесок у поступ України до міфічного світлого майбутнього. До речі, й якусь дикувато-убогу назву придумали — євромайдан. Це, що, як «євроремонт» чи «європаркан» чи ще якась трясця, якої в Європі і вдень із вогнем не знайдеш? Інші, з піною на вустах, доводять необхідність горнутися до братів-слов'ян із їх «тайожним» союзом. І теж свято вірять (або роблять вигляд, що вірять) у єдність і безальтернативність такого вибору. Автор завжди скептично ставився до заяв української влади про євроінтеграцію. І вважав їх облудою. А теперішні події лише зміцнюють впевненість у тому, що нас учергове втягують у чужу гру.
А тому, ризикуючи отримати порівняння з Шаріковим із «Собачого серця», учергове заявляю: «Та не згоден я. Ні з тими, ні з іншими». А нижче спробую аргументувати свою незгоду.
У всьому тому, що нині відбувається в Україні, є як позитивні, так і негативні моменти. Перших, усе ж, більше. У всякому випадку, хочеться на це сподіватися, щоб остаточно не втрачати оптимізму.
Почнемо з позитиву. Чи потрібно українцям наближатися до європейських стандартів і норм життя? Безумовно. Чи існують ті стандарти і норми в Росії? На жаль, ні. Це, до речі, самі брати-росіяни усвідомлюють.
Згадаю з цього приводу один випадок із власного життя. Кілька років тому запитав у свого армійського товариша, сибіряка з-під Красноярська, який будує котедж у Ялті і збирається тут віку доживати: «А чому тут?» А він засміявся і відповів: «Так я ж тебе послухав. Ти що, забув свої слова?» І нагадав. Двадцять п’ять років тому. Берег Ангари. Товариш, як справжній патріот, розписує красоти Сибіру. І чує у відповідь: «Так, дійсно. Простір є, міць і розмах. Усе ніби добре. Але ж чогось сюди примусово виселяли? А ви тут добровільно живете».
Згадавши цю стару історію, друг-росіянин резюмував: «І ось мені вже далеко за сорок. У матеріальному плані все добре. І мені кажуть: «Залишайся тут. Тут такий простір, такі можливості, мільярдні прибутки попереду». А я відповідаю: «Ні, сюди висилали. А ми добровільно живемо».
І товариш будується в Ялті. І збирається, отримавши вид на проживання, а то й громадянство, доживати віку тут. Не в російському Сочі зі схожим кліматом, не на середземноморському узбережжі, не в Таїланді, де вже має нерухомість, а в Україні. Бо тут класно. Тут недорого. Тут тепло. Тут усе зрозуміло. Зрештою, тут найсмачніші в світі помідори.
Отже, до чого все це. У нас — класно. Це знають всі у всьому світі. Саме через це і зчинилась буча. Саме через це і зачепилися інтегратори із Заходу і «тайожники» зі Сходу. Ми потрібні їм, ми — важливі. Щоправда, не конкретні Іваненко чи Петренко, а загальна дешева робоча сила та родюча земля. Тому й затіяна вся оця гра.
Тепер негатив. На жаль, Україна в цій чужій грі головної ролі не виконує. Лише виходить з-під лаштунків із фразою «Кушать подано». Так було і при Мазепі кількасот років тому. Так буде ще довго. І, м’яко кажучи, наївно сподіватися, що ситуація зміниться одразу після того, як батько всіх українців поставить свій підпис під угодою про асоціацію з ЄС. Припустімо, залишить Віктор Федорович свій автограф у Вільнюсі. І що після цього зміниться? В Україні зникне корупція? Багаті почнуть платити податки? Уряд із найближчими до нього бізнесменами кинуться модернізовувати економіку? Двадцять п'ять років пальцем не ворухнули, а тут раптом усе покинуть і почнуть Європу в Україні розбудовувати!
Тим більше, що нинішня українська влада вже й не приховує своїх справжніх намірів у розіграному спектаклі. Гроші. Тут ключове слово саме «гроші». Хто більше дасть, Європа чи Росія, до того і підемо. Чи під того ляжемо? Любов за гроші відомо ж як зветься.
Держава вже давно на межі дефолту, тобто, банкрутства. І заслуга в цьому як «піпірєдників», так і нинішніх «рехворматорів».
Більше того, є в такому стані речей заслуга й тих, хто зветься народом або електоратом. Вони й зараз, йдучи і їдучи на «європаркан», чи то пак «євромайдан», демонструють свою відмінність від тих, кого звикли називати європейцями.
Давайте пригадаємо і спробуємо проаналізувати, у яких випадках виходять на свої «майдани» європейці. Правильно, тоді, коли їх уряди «заморожують» зарплати, підвищують ціни на бензин, обмежують права і свободи громадян. Тобто, коли мова йде про реальні проблеми, у тому числі й матеріальні, реальних людей. І лише українці десятками тисяч їдуть на «євромайдан», вимагаючи підписати якусь «бумажку», яка абсолютно нічого в їх житті не змінить. Приклад, нещодавно редакцію повідомили, що працівники місцевого підприємства «Зоря» будуть страйкувати через кількамісячну затримку у виплаті зарплати. Ми приїхали на місце анонсованої події. Ні страйку, ні пікетів, ні навіть звернень у ЗМІ та до прокуратури. Нічогісінько! У селах техніка агрохолдингів знищує дороги… Де пікети? Де перекриття доріг? Глухо, як у танку. А на Майдані — веселуха! І на проплачені мітинги «політпартєєк» у чергу записуються.
Європейці йшли до свого сьогоднішнього рівня життя століттями. Вони створювали профспілки, страйкували і боролися з штрейкбрехерами. Вони й зараз час від часу демонструють здатність виходити на вулиці, громити й палити. А українці прагнуть отримати європейські цінності «на шару», потанцювавши на майдані. Ні, так не буває.
І на завершення знову про позитив. Так, сьогоднішній спектакль є для нас чужою грою. У ній головними дійовими особами виступають Росія та Європа, нинішня українська влада і ті, хто прагне нею стати завтра. У всіх, у них, на відміну від рядових українців, є чіткий, реальний грошовий інтерес. У нас — немає. Ну, хіба що, комусь за «танці» на майдані чи навпроти нього заплатять.
Та інтерес цей у всіх гравців пов’язаний із Україною. Із нашою з вами Батьківщиною. Отже, вона ще не вмерла. Кашляє, чхає, стогне, але живе. І в наших силах допомогти їй одужати. Як? Та дуже просто — працюючи. Кожного дня створюючи якийсь продукт, чи то матеріальний, чи інтелектуальний. І виходячи на вулиці, якщо результати нашої праці хтось безсоромно привласнює. А буде Україна багатою, то її й так у всі союзи зватимуть. А «танцюристів на майдані» у Європі та Росії і своїх вистачає.
P.S. Можливо, автор і помиляється. І його скепсис породжений віком, утомою і хворою підшлунковою. А праві — танцюючі на майдані. Вони молоді, здорові, хочуть усього й одразу... Дай, Боже...
P.P.S. Найцікавіше може розпочатися вже після Вільнюса. Зараз здається, що Віктор Федорович, віртуозно блефуючи в цій грі, переміг. Та не він є головним гравцем. А що як власник казино грошей не дасть?
