Черговий репортаж про події сучасної української революції від кореспондентів «ЕХО».
«Слон» на бездоріжжі
Їду до Києва. Уже втретє. Звичайною маршруткою з Полтави. Фірма-перевізник має дивну як для нашої місцевості назву «Зелений слон». Проте цікаве навіть не це. У Супрунівці, що за Полтавою, навіть мікроавтобуси, які здійснюють регулярні перевезення, зупиняє ДАІ. І нібито завертають назад до обласного центру. Про це водію телефоном повідомляють знайомі колеги.
— Як це завертають? У мене в Києві поїзд через шість годин! Я вже квиток взяла! — схвильовано говорить одна із пасажирок, почувши діалог водія.
Той досить швидко знаходить вихід із ситуації. На в’їзді до Супрунівки наша маршрутка з’їжджає із головної траси і заглиблюється у лабіринт сільських вуличок. За кілька хвилин ми опиняємось на розбитій автівками ґрунтівці, якою не можна їхати швидше 30 кілометрів на годину. Маршрутку підкидає на ямах, пасажири підстрибують на своїх місцях і гадають: проїдемо — не проїдемо? Цікаво, що б про такі маневри сказав якийсь європеєць, якби їхав разом з нами? Як би ми йому пояснили, що дорожня поліція не пропускає рейсовий автобус у напрямку столиці? І чи зрозумів би він?
Півгодини хитавиці та підстрибувань — і ми знову повертаємось на трасу. Пост об’їхали. У Лубнах нас все ж таки зупинять даїшники, але після короткої перевірки пропустять далі.
У Пирятині традиційна зупинка — перекусити, попити кави, сходити за потребою. Жіночка, яка насипає нам запашний домашній борщ, говорить, що політикою не цікавиться.
— У Київ їдуть багато, але на який майдан — не питаю. Мені про це ніколи питати. Люди й люди. Я вночі встаю, щоб сюди вийти та копійку заробити.
Але коли ми, нашвидку перекусивши, залишаємо її павільйон, жіночка зізнається, що події у Києві все ж таки хвилюють і її.
— У мене син у внутрішніх військах. Я кожен день переживаю, щоб його туди не кинули…
Місто у місті
За п’ять годин ми дістаємося Києва. Від Вокзальної до Хрещатика — три зупинки на метро. Майдан Незалежності зустрічає людським морем. Під вечір кількість людей традиційно збільшується. Більшість гуртуються навпроти сцени — слухають виступи політиків, скандують різні гасла та танцюють під музику відомих українських виконавців. Ми ж вирушаємо шукати місце для поселення. Під контролем повстанців досі перебувають три будівлі у центрі Києва: Будинок профспілок, Київська міська рада та Жовтневий палац мистецтв. До останнього прямуємо і ми. Біля барикади на виході з майдану нас зупиняють кілька хлопців із касками на головах. Усміхаються, перепрошують та… обшукують. Пізніше нам розповідають, що днями на Майдані власна служба охорони знайшла у двох хлопців газові пістолети. Тут дуже бояться провокацій, тому уважно придивляються до всіх, хто заходить і виходить з майдану.
У Жовтневому палаці людно і гамірно. Проте простежується певний порядок і організація. Новоприбулі вишиковуються до столу з написом «Реєстрація». Там їх записують і пояснюють, де можна відпочити, поїсти чи отримати медичну допомогу. Праворуч від входу — кухня. Тут постійно працюють волонтери — хлопці, дівчата, чоловіки та жінки. Одні займаються нарізанням та намазуванням канапок, інші готують гарячі страви. У сусідній кімнаті постійно гріють гарячу воду — мітингувальники зігріваються чаєм та кавою.
Годують на революційному майдані досить непогано. Окрім канапок, печива, фруктів та заварних бульйонів можна отримати і «справжню» їжу. Наприклад, вранці нас годують макаронами із тушонкою. М’яса не шкодують, тому хочеться одразу побігти за добавкою.
Поївши, ми прямуємо до кімнат, де відпочивають мітингувальники. Тут, звичайно, зручностей мінімум. Сплять люди покотом на підлозі — на ковдрах або карематах. У кожній кімнаті сидить черговий, який стежить за порядком і слідкує, щоб балакуни не заважали спати тим, хто чергував уночі. До речі, про чергування. На Майдан їдуть не лише для того, щоб на халяву поїсти, потанцювати і поспати. Кожен учасник має виконати певну роботу. Волонтери, медики, охоронці — зрозуміло. Усі інші вдень в основному займаються пікетуванням. Частина вирушає до Кабінету Міністрів, частина — до Адміністрації Президента або до Верховної Ради. Відчергувавши п’ять-шість годин, люди повертаються на Майдан, а їм на зміну приходять інші. Ті, хто відбув зміну, йдуть спати або до сцени — потанцювати чи просто послухати музику.
Вранці у Жовтневому вишиковується невелика черга до вбиральні. У туалеті прибирають щогодини, тому слідів антисанітарії, про яку так соковито говорять у російських новинах, не видно. На стінах таблички: «Мийте руки кожні 15 хвилин». Уранці тут не лише миють руки. Чоловіки зі станками голяться, хтось чистить зуби. Майже, як вдома.
Взагалі зсередини життя Майдану нагадує побут невеличкого містечка: із своєю владою, охороною правопорядку, медичною службою, комунальниками та сферою обслуговування. Розповіді про те, що усі новітні революціонери — немиті голодні бомжі, які засвинячили увесь центр Києва, виявляються лише міфом.
Білоруська диктатура чи грузинська люстрація?
На Майдані за останні дні суттєво поменшало прапорів політичних партій. Це не може не радувати. Натомість багато українських та синіх із золотими зірочками — ЄС. Над одним із наметів здіймаються чотири білих прапори із червоними хрестами — тут українців підтримують грузини. Одного з них ми зустрічаємо на виході зі станції метро Хрещатик. Він уже давно мешкає в Києві, має тут власний бізнес. Політикою цікавиться не надто, але українську революцію підтримує:
— У нас так же было. Мы провели реформы, сделали люстрацию, заменили 80 процентов работников милиции. Теперь корупции в стране нет! Вы молодцы, добивайтесь своего! — говорить Нугзар. Запрошує після революції до себе у гості — до Грузії: — Такой красоты вы нигде не увидите!
Окрім грузинів українську революцію підтримують і представники багатьох інших країн. На площі майорять прапори Польщі та Норвегії, Сполучених Штатів та Німеччини. До своїх сусідів приїжджають і багато білорусів. У їхній країні акції громадської непокори — давно в минулому. Уся країна живе в умовах диктатури Лукашенка.
— Вы еще можете защитить свой выбор. Мы — уже нет! — говорить зі сцени один із представників білоруської делегації. — Слава Україні! Хай жиє Бєларусь!
— Хай жиє Бєларусь! — кілька разів скандує майдан.
Дійсно, зараз Україна дійшла до своєрідної точки неповернення. Якщо держава зробить крок уперед, зможе повторити приклад Грузії. Змінити владу, провести реформи, перемогти корупцію. Якщо відступить назад, то перетвориться на поліцейську державу на кшталт Білорусії. У такій країні зникне свобода слава, у людини відберуть право на протест, а усю владу збере у своїх руках одна людина. Другого варіанту дуже не хочуть українці, але, схоже, саме він найбільше до вподоби діючій владі.
Страх і паніка у Межигір’ї
Третя поїздка до Києва вмістила у себе багато: пікет під Кабміном, похід у гості до «регіоналів» під стіни Верховної Ради, блокування суду, який дав активісту Андрію Дзиндзі два місяці за ґратами. Але найцікавіше, звичайно, — поїздка до Межигір’я. На гостини до чинного президента.
Із Києва до Нових Петрівців виїжджає колона із сорока автівок. Разом із нами їдуть відома активістка Тетяна Чорновіл та журналісти декількох українських телеканалів. Із столиці ми вибираємось довго — дві чи три години. Тому до мети дістаємось уже в сутінках. За кілька кілометрів до повороту на Межигір’я наша колона раптом зупиняється. Виявляється, що поворот праворуч заблокований трьома машинам ДАІ. Інспектори поводяться досить дивно: навіть на прохання народних депутатів не показують посвідчень. І взагалі обирають досить смішну тактику — прикидаються глухими.
— Чому не пропускаєте машини?
Мовчать.
— Це ваші автівки на дорозі? Чому заважаєте проїзду?
Мовчать.
— Ми зараз будемо відсовувати ваші машини!
— Не займайте службовий транспорт!
Заговорили. Зрозуміло, що ніякого письмового наказу у міліціонерів немає. І пояснити, чому і від кого вони перекрили дорогу, даїшники також не можуть. Доходить до смішного.
— Ця дорога просто не вмістить ту кількість машин, — виправдовується один із інспекторів.
— А скільки машин можуть проїхати? — допитується журналіст «Нового каналу». Інспектор знизує плечима.
У той час, як автівки мітингувальників далі не пускають, для мешканців Нових Петрівців міліціонери роблять коридор і дають їх машинам виїхати та заїхати до села. Таке ось вибіркове регулювання.
Не пробившись у одному місці, вирішуємо спробувати у іншому. Завертаємо у зовсім «забиту» вуличку. І… натикаємось на пост із двох автомобілів ДАІ. Після короткої розмови із черговими «німими» інспекторами, активісти відсовують одну із машин убік і бус проїжджає далі. Інспектори намагаються кинутися під колеса і розпачливо кричать у рацію.
— Прорив! Прорив! На …ській вулиці прорив!
Проте далеко прорватися автобусу із майданівськими туристами не вдається. За кількасот метрів дорогу перегороджує ланцюг «Беркута». Ці хлопці теж неохоче говорять і не поспішають представлятися. Далі проїхати не дають, проте дозволяють пройти пішки. Близько кілометра йдемо до каплички, біля якої розташоване цілюще джерело. Одразу за ним і починаються володіння Віктора Януковича. При нашому наближенні біля блокпоста починається жвавий рух. Дорогу до воріт перекриває автобус. Збоку від нього вишиковуються кількадесят «беркутівців».
— Та ми воду пити йдемо! — заспокоюють стурбованих охоронців мітингувальники. До каплички нам дають пройти безборонно. Проте за кожним кроком стежать кілька співробітників «Беркута». Повертаючись від джерела, ми присвічуємо ліхтариком на одну із алей і бачимо, що і там на сходинках стоїть загін спецназу міліції. Така посилена увага до нашої групи у двадцять чоловік не може не дивувати. І не радувати.
Резиденції Януковича ми, звичайно ж, так і не побачили. Люди обізнані говорять, що до неї ще чимало кілометрів і кілька рівнів охорони. Президент має бути надійно захищений від власного народу. Напевно, у Межигір’ї дуже бояться такого ось незапланованого візиту, коли завтра можуть прийти не двадцять чоловік, а, приміром, двадцять тисяч…
Новий рік — на Майдані?
Минає черговий тиждень. Ми повертаємось додому. І тут, і там усім цікаво: скільки ж стоятиме Майдан? Уже зараз політики та активісти говорять: щонайменше до Нового року. А от Різдво мітингувальники планують зустрічати вже вдома. Проте, як воно буде насправді, сьогодні не знає ніхто. Навіть той чоловік, який, замість того, аби знайти сміливість і взяти на себе відповідальність за події у країні, літає десь між Пекіном та Москвою.
