У минулому номері тижневика вийшла емоційна стаття під назвою «Члену Партії регіонів». Отримані автором відгуки змусили дещо по-іншому поглянути на питання партійності, завтрашнього дня та розплати за гріхи.
Стаття зібрала чимало коментарів на нашому сайті «ЕХО з регіону». Значна частина з них були гостро негативного забарвлення. Читати такі кожному автору неприємно. Удвічі неприємніше, коли розумієш, що коментатори таки мають рацію. Прочитав. Абсолютно згоден із тим, що не личить журналістові серйозного видання писати на шпальтах такі відозви. У Інтернеті, десь у себе на сторінці у соціальній мережі — будь ласка. У газеті — ні в якому разі. Тому що там, у соціальній мережі, ти — пересічний громадянин, який має думку з того чи іншого питання. У газеті ти — передусім журналіст, який має виважувати кожне слово, перш ніж випустити його на волю. Тобто, у друк. Того разу виважити не вийшло. Надто багато емоцій, надто багато особистого. Що гарно для промови із трибуни чи з броньовика, те ніяк не підходить для газетного матеріалу. Визнаю. Через надлишок емоцій часом не вдається розділити професійне та особисте. А це для журналіста — гірше нікуди.
Одразу уточню: той матеріал потрібно сприймати виключно як авторську думку Володимира Паршевлюка, але аж ніяк не позицію всього тижневика «ЕХО». Пізненько, але уточнюю.
Тепер про Партію регіонів та одну гребінку, якою автор згарячу причесав усіх її членів. Звичайно, на емоційність та категоричність написаного вплинув багаторазовий перегляд відео з побиттям студентів у ніч з 29-го на 30-е листопада. Після n-го разу сльози на очі вже не навертаються. Навпаки, проймає злість та лють. Не кращі помічники, але це вже як є. Якщо таке вчинили у нашій країні, то за це хтось має відповісти. Хто, як не влада, яку в нашій країні уособлює Партія регіонів. Так приблизно міркував автор перед написанням тих рядків. Якщо кривавий розгін студентів задумала і втілила у життя влада (читай — Партія регіонів), то і відповідати має влада (читай — Партія регіонів). І кожен, хто тим чи іншим чином належить до цієї влади (Партії регіонів), має або засудити це звірство і негайно вийти з такої партії, або залишитись, своїм мовчанням схваливши подібні дії. Хтось із коментаторів назвав це юнацьким максималізмом. Мабуть, так і є. Це лише у дитинстві та юності ми гадаємо, що світ чорно-білий. А ти або на стороні хороших, або на стороні поганих. Третього немає і бути не може! Насправді ж у житті майже немає чисто білих або чисто чорних кольорів. Усе більше якось картато і неоднозначно… Пам’ятаєте класичну фразу із Булгакова: «Я часть той силы, что вечно хочет зла и вечно совершает благо!» Може, це і про Партію реігонів?
Так от, про партію. Чесно зізнаюся, не думав писати ось цей матеріал. Хоча й мучили докори сумління, що десь трохи перегнув. Проте у понеділок до мене зателефонував один чоловік. Ми знайомі вже років шість-сім, не те, щоб великі друзі, але й не вороги.
— Почитав я твою статтю і мушу не погодитись… Наприклад, я теж член Партії регіонів. Вступив туди не через переконання, а з необхідності: інакше мені просто не дали б працювати. І таких, як я, багато. То що, для нас немає завтрашнього дня?!
Ми проговорили хвилин десять. І про владу, і про опозицію. Про «Нашу Україну», в яку теж масово вступали, а потім так само масово бігли з неї. Про те, що палити мости — не кращий вихід…
Поговорили, порозумілися. І автору довелося серйозно замислитися. З одного боку Партія регіонів — це такий собі владний монстр, який тримає всю країну у своїх пазурах. З іншого боку Партія регіонів — це люди. Кажуть, що їх в Україні мільйони. І що, їм усім не буде місця у новій Україні? Абсурдно так думати. Їх же не вивезуть, не вистріляють, не заженуть у резервацію… Так, було б дуже ефектно, якби на другий день після побиття з фракції вийшла не одна Богословська, а так — чоловік п’ятдесят. «От, виходить, і там є люди честі!» — написали б ми тоді. Не вийшли. Хтось не захотів, а когось, можливо, і не випустили. Тому що — партійна дисципліна і контроль. Сьогодні вийдеш, а завтра, дивись, якась цеглинка на голову випадково впаде або кримінальну справу порушать… Пам’ятаєте, у того-таки Булгакова слова Воланда: «Кирпич ни с того ни з сего никому и никогда на голову не свалится!» Це — у Верховній Раді. А що говорити про бюджетників тут, на місцях. Це журналісту приватної газети легко закликати, взивати і вимагати. А людина, яка сьогодні покладе квиток (не спалить, а покладе на стіл), завтра втратить роботу. «И очень просто!», — як сказав би Шариков.
От і виходить, що не всі, хто на чорній стороні — чорні. Так само, як не всі, хто зараз веде нас до світлого майбутнього — світлі. Доросле життя. У ньому немає місця максималізму. Ні юнацькому, ні якомусь іншому. На жаль чи на щастя.
Коментатори (спасибі їм) підказали ще одну думку. Людину робить людиною не партійний квиток у кишені. Якщо вона людина гниленька, то вона лишиться такою і вКомпартії, і в Партії регіонів, і у «Свободі». Якщо нормальна, то навряд чи її зробить падлюкою одне лише членство у партії.
Символічно: поки писав цей матеріал, подзвонив ще один знайомий.
— Я душею — з вами. Але потрібно вирішувати справи сьогодні, тому…
Ми нормально поговорили. Я не кричав йому: «Пали квиток! Виходь із партії! І лише тоді тобі все пробачать!!!» Тому що смішно це. Не по-дорослому…
Сьогодні на Майдані багато говорять про творення нової України. Більшість із нас, і тих, хто у Партії регіонів, і тих, хто проти неї, хочуть, щоб вона якісно змінилася вже у найближчому майбутньому. Бажано — завтра, або хоча б з Нового року. Але всі ці коментарі та дзвінки навели на таку ось думку: якщо ми зведемо зміни до заміни однієї партії іншою, не зміниться абсолютно нічого. У нас уже був досвід, коли на зміну «поганій» партії приходила «хороша». Нам потрібна не інша партія, а якісно краще суспільство, якого поки що в Україні немає. Дасть Бог, воно народиться на київському Майдані.
Що ж до виходу із партії та спалених квитків, то все це вже було і ще буде. Масова міграція з рядів «регіоналів» почнеться саме тоді, як у країні зміниться президент. Щоправда, зараз іще ніхто не скаже, коли саме це станеться: у 2014, 2015 чи 2020-му... Усе залежить від людей.
