Записки сучасного остарбайтера, частина перша: Кобеляки – Ск’єрн

Записки сучасного остарбайтера, частина перша: Кобеляки – Ск’єрн
Із цього номера «ЕХО» започатковує рубрику під назвою «Записки сучасного остарбайтера» або «Там, де море цицьок». Прохання до ревнителів моралі не надто перейматися неоднозначністю однієї із назв. Мова йде не про жіночі перса, а про банальне коров’яче вим’я. Адже наш дописувач зараз працює в Данії на тваринницькій фермі. Цей чоловік довго і нудно захищав ідеали «помаранчевої» революції та імідж Віктора Ющенка в Україні. І все чекав, доки в рідній державі з’являться обіцяні 5 мільйонів робочих місць з достойною зарплатою. А зрозумівши, що може не дожити до цього світлого моменту, поїхав у далеку заморську країну. Там він доїть корів, отримує за місяць майже річну зарплату доярки в Україні і має час для опису своїх данських вражень. Сподіваємось, землякам буде цікаво дізнаватись, як живуть і працюють наші за морями. Українці працювали на Заході завжди. Ситі Європа і Америка завжди потребували або дешевої, або й дармової робочої сили. А завжди убога і голодна Україна мала і має цього «товару» вдосталь. Українці стараються втиснутися до Європи всіма правдами і неправдами: підробляють документи, кидають хорошу роботу, навчання, і все заради того, щоб попрацювати рік-два на фермі по лікті в лайні. Держава, під назвою Україна, змушує своїх громадян шукати щастя на чужій землі. Потрапити сюди неважко. Потрібно мати вік до 34-х років, близько 3000 євро (або мати де позичити), а також бути студентом якого-небудь аграрного навчального закладу. Звісно ж, спеціальність має відповідати роботі – менеджери та бухгалтери з України тут не потрібні. А ще потрібно мати Інтернет. Там кожен може знайти тисячі оголошень типу «допоможу знайти роботу». Домовляєшся, а потім чекаєш. Можуть, звісно, і кинути, але хто не ризикує… Повіяло теплом із-за кордону… Все, віза вклеєна в паспорт. З першого червня 2009-го року я маю право вільно пересуватися країнами Шенгенського договору. Без особливих зусиль в Інтернеті знаходжу попутку, котра у зручний для мене день їде на Данію. Вартість проїзду – 100 євро. …6 червня з запізненням на кілька годин авто під’їжджає до місця зустрічі. За кермом – Кирило, хлопчина 22-х років, 4 з яких він пропрацював на чорних роботах за кордоном. Рік у Великобританії, 3 – у Данії. Майже новий Volkswagen T5 хлопець купив сам – 20 тисяч доларів заробив своїми руками. Швиденько закинувши сумки в багажник, рушили. Мені дістається весь задній ряд сидінь мікроавтобуса. За кілька годин я маю покинути Україну. Та Ненька відпускати не спішить – на українській митниці стоїмо в черзі близько 1,5 години, на польській – ще 3,5. Враховуючи, що це відбувалося у період з 22-ї до 3-ї години, очікування здалося пекельною карою. Особливо для водія, який протягом цього часу кожні 5-10 хвилин мав проїжджати по кілька метрів. Працівники обох митниць ретельно перевіряють, чи відповідають наші обличчя фотокарткам у паспортах, на автомобіль і багаж не звертають ніякої уваги. Ще кілька десятків кілометрів Україна тримає нас павутинням стільникового зв’язку, але скоро і воно рветься. Польща. Молодого стомленого водія змінює його не менш молода дружина, веде авто по-чоловічому чітко і впевнено, інші ж продовжують спати. Прокидаюсь від якогось ривка. Одразу розумію – дівчина-водій куняє, машина починає «петляти» по дорозі. Миттю пересідаю поближче до неї, пнуся зі шкіри, щоб розважити. Наперед розуміючи, що власник не пустить за кермо абсолютно незнайому людину, пропоную свою допомогу. Подружжя несподівано з радістю приймає мою пропозицію, вручає мені ключі і завалюється спати. Я встигаю лише запитати, як вмикається задня швидкість, щоб виїхати з парковки. Одразу ж розумію, яка все-таки хороша річ GPS-навігатор, потрібно буде і собі колись придбати. Дуже приємно кермувати, коли точно знаєш, куди їхати. Дороги в Польщі набагато кращі за українські, але не ідеальні. Навігатор у пошуку коротшого шляху повів мене якоюсь вузькою дорогою, на якій наш бус ледве розминався з зустрічними фурами. Та і ямки на тій дорозі теж траплялися. Маленькі, та все ж ямки. За якусь сотню кілометрів виїжджаємо на великий, широкий і бездоганний автобан. Він платний. Кожні кілометрів сто стоять шлагбауми і каси. В кожну касу потрібно сплатити 11 злотих (близько 30 гривень). Платимо і їдемо далі. Поспавши кілька годин, водій займає своє місце. Тепер моя черга спати. Німеччина. Шмон. Розбудив голос Кирила: «Коля, просинайся, шукай паспорт». Виявилося, що ми вже у Німеччині. Попереду нас їде поліцейська машина. Ззаду на ній прикріплена електронна табличка, з якимось написом на німецькій мові. Водій пояснює, що в Німеччині часто зупиняють автомобілі з українськими номерами, бо українці часто везуть контрабанду і наркотики. А напис наказує нам слідувати за поліцейським авто, і зараз нас будуть «шмонати». Але зробити це «тут і зараз» поліцейські не можуть, бо їм так само, як і усім учасникам руху, заборонено зупинятися на автобані. Наші машини зупинилися лише на спеціальному майданчику за кількасот метрів від автобану. Кирило намагається вийти з машини, але поліцейський зупиняє його: можна відкрити лише скло. Страж порядку запитує: «Шпрехин зи дойч?» Отримавши відповідь: «Онлі інгліш», одразу ж переходить на англійську. Я одразу ж згадав про наших даішників. Ось уявіть обличчя свого «улюбленого» даішника, якому на питання: «Куди їдеш?» і «Де працюєш?» сказали: «Онлі інгліш». Я теж уявив. Довго сміявся, хоч над таким сміятися і не можна – гріх. Так от, поліцейські, один з яких тримав у руках автомат, перерили наш бус з ніг до голови. Ретельно перевірили паспорти, вміст кожної сумки. Не змусили хіба що вивертати кишені. Причому робилося усе це дуже спокійно, чемно, але твердо. Знову згадалися наші внутрішні органи, але цього разу – головний внутрішній орган України, міністр Луценко. Згадалося, як він стверджував, що на нього, мов «Мессершміти», накинулися ні за що німецькі поліцейські і ледь не вбили його разом з його нещасним сином. Яка тільки дурня. Нас німецькі «мінти» не били. Попросили вибачення за затримку, побажали щасливої дороги і відпустили. Тепер можна озирнутися по сторонах. Перше, що кидається в очі – це величезна кількість вітрових електростанцій, якими засіяні німецькі поля. Причому вітряки не заважають використовувати поля за прямим призначенням – під сільськогосподарські культури. Обабіч траси – лише поля, ліси, автозаправні станції та вітряки, тому розповісти про Німеччину особливо нічого. Можна було б писати дефірамби їхнім дорогам, але немає сенсу. І так усі знають, що вони бездоганні. Не маю уявлення, коли закінчилася Німеччина і почалася Данія. Ніякого кордону, митниці, чи хоча б знаку або вивіски на в’їзді немає. Просто вказівні знаки почали зустрічатися на датській мові. Через 25 годин після початку подорожі я вже знайомився з боссом. Одразу стало зрозуміло, що англійську він знає набагато краще за мене. Фермер з дружиною запрошує на чай. Розпитують про Україну, розповідають про своє місто Ск’єрн, про кризу. Потім – екскурсія по фермі. Тут мені доведеться працювати найближчі півтора року… Тут, де море цицьок. Далі буде…

Автор: Микола Поломой


21 серпня 2009, 16:24 | | Суспільство

Додати коментар

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
Вам необхідно зареєструватися, або увійти під своїм логіном



Останні коментарі

Зачекайте, йде завантаження...

Логін:
Пароль:
запам'ятати


Реєстрація | Нагадати пароль

Шановні водії!

У зв’язку зі значним погіршенням погодних умов та сильної хуртовини частина траси Р-52 у Царичанському районі являєтсья непридатною до використання!

Служба порятунку звертає Вашу увагу на те, що вирушаючи у таку погоду в дорогу Ви йдете на це на свій страх і ризик - у випадку неможливості вибратися із снігових заметів на дорогах чекати допомогу можливо прийдеться досить довго.

Тому рекомендується відмовитися від подорожей автомобілем до стабілізації ситуації