24 грудня представники страхової компанії «Провідна» відвідали Новосанжарську школу-інтернат для дітей із фізичними вадами, яким не тільки вручили подарунки до свята Миколая, а й подарували своє тепло та увагу, якого так потребують ці діти.
За кілька хвилин до поїздки
Журналіста «ЕХО» запросили заздалегідь на поїздку до школи-інтернат. У кабінет відділення страхової компанії «Провідна» ми прибуваємо близько десятої години. Там проходить передпоїздкова метушня. Власне, збираються їхати до школи-інтернату директор Тетяна Вегеренко та заступник директора Оксана Тетерятнікова, яка й розповіла детальніше про мету нашої поїздки:
— Кожного року наша страхова компанія проводить акцію «Поділись теплом», яка проходить по всій Україні. (До речі, «Провідна» налічує в країні більше 430 офісів — авт.). Ця акція буде відбуватися в Нових Санжарах уперше. Ми всі знаємо, що дітки, які мають батьків, отримали подарунки до свята Миколая. А їх однолітки, які позбавлені цього піклування, можуть лишитися без привітань. Ми вирішили не допустити цього. Тому і хочемо привітати дітей та створити атмосферу родинного свята.
Саме з такими думками всі працівники цієї установи збирали подарунки. Хтось із дому приніс канцтовари та іграшки. Також придбали кілька ящичків смачного печива.
Отже, коли подарунки були завантажені, ми відправились вітати дітей.
Там, де потребують мами
На порозі нас зустрічають вихованці школи, які з усмішкою на вустах вітаються і обережно беруть у руки пакунки, щоб допомогти донести їх. Заклопотані та серйозні вони ведуть гостей коридорами школи, яку знають, певно, до сантиметра.. Разом із дітьми нас зустрічає усміхнена Марина Мороз, культорганізатор закладу. Вона залюбки розповідає нам про життя школи та хлопоти, пов’язані з навчанням. Ось нам показують хом’ячків та свинок, які сидять у багатьох клітках. Дівчатка з посмішкою коментують:
— Можемо поділитися. У живому куточку їх багато.
Відвідувачів проводять далі. Чесно кажучи, ми не можемо надивуватися тому, що всюди нас оточують вироби, які створюють саме ці діти. Це і поробки з солоного тіста, і з ниток, мальовничі вишивки та чудові малюнки… Від усього цього віє теплом і ти фізично відчуєш, що в них вкладено часточку душі та любові. Ось — вишита картина, де намальовані закохані. А ось — стоять у парі лелеки. Марина Мороз зауважує:
— У нас таких майстринь десь 15–20. Інколи і допізна засиджуються, щоб із ними повишивати чи зробити іншу річ. Бувало, що дівчата зсували стільці й тут ночували, щоб довше попрацювати та створити ось таку красу.
Після цього ми заходимо в клас, де проводять урок меншим діткам. Потім відвідуємо старших. Нам показують зошити, де дітки старанно намагаються вимальовувати цифри, букви, склади. А їм це, звісно, вдається важче, у порівняні із звичайними дітьми. Вихованці інтернату під час усієї екскурсії допитливо заглядають у очі. Хтось із них підходить, торкає за плече і промовляє: «Мама!». Мені стискає серце. Так буде далеко не вперше за цю зустріч.
Найбільше діти радіють потиску руки і обіймам
Через деякий час ми збираємося в актовому залі. До представників страхової компанії Тетяни Вегеренко та Оксани Тетерятнікової по черзі підходять знайомитися дітки. Вони часто беруть долоню своїх гостей і притискають до чола, до щоки, до серця, обіймають за плечі. У їхніх очах помітна неприхована радість. Саме цього, людського тепла, їм, напевно, найбільше не вистачає. Вони діляться своїм життям просто і без особливого драматизму. Хоч тут кожна доля по своєму гірка. Маленька дівчинка Юля розповідає, що любить слухати Діану Гурцкую і Наталію Май, а ще, що.. має горба. Одну з гостей вона бере за руки і та зауважує, що її долоньки чомусь прохолодні. Її запитують, чи не варто дівчинці вдягнутися тепліше? Вона хитає головою і з сумною посмішкою відповідає:
— Ні, мені тепло. То в мене — слабке серце…
Від таких відвертих розповідей вихованців школи-інтернату у гостей котяться сльози. Та діти щасливі, що до них приїхали, що їм приділяють турботу та увагу. Вони навперебій представлялися, бажаючи поділитися і бути почутими. До речі, звичайним обіймам ці діти радіють більше, ніж подарункам…
Хтось отримав розмальовку, хтось іграшку, а хто — машину. Як з’ясувалося, дівчатка-вихованки (хлопців у закладі немає — авт.) дуже полюбляють цей, на перший погляд, хлопчакуватий вид іграшок. Просто зірвали оплески такі подарунки як фарби та альбоми.
Потім дітки продемонстрували свою любов до музики. І заспівали з гостями кілька пісень. Усі музичні композиції вони присвячували мамам. І хоч на обличчях дітей були посмішки, та віяло від цієї пісні деякою полиневою гіркотою. А потім дітки співали та пританцьовували під пісню Михайла Поплавського «Варенички мої».
Вихованки закладу, як і звичайні пересічні дівчатка, обожнюють позувати перед фотографом. Вони перефотографувалися з гостями та друзями. І не хотіли відпускати нових знайомих, бажаючи продовжити спілкування. Усі дівчатка голосно дякують за подарунки та зустріч і запрошують приїхати ще. Здається, що за цей час діти встигли полюбити гостей, бо обіймають їх на прощання щиро, як рідних. Дівчатка усміхаються і говорять, щоб відвідувачі приїздили до них частіше. Одна з вихованок зізнається:
— Так, нам дуже не вистачає маминого тепла. Для мене та дівчаток подарунки й цукерки — не головне. Нам так хочеться поспілкуватися з новими людьми.
Епілог
Ця поїздка, певно, запам’ятається всім її учасникам, можливо, на все життя. І це не остання зустріч представників «Провідної», адже їх запросили і на новорічний концерт 30‑го грудня, який дітки наразі готують. Звісно, працівники страхової компанії знову поїдуть до цього закладу. Вони сподіваються продовжувати допомагати та підтримувати цих дітей надалі. Приємно, що це була не чергова разова подачка, як це буває, наприклад, перед виборами тільки з метою реклами. Хочеться вірити, що головний стимул таких поїздок — це щирий прояв доброти. Адже їм, знедоленим і хворим діткам, насправді більше потрібні не подарунки, а звичайне людське тепло.
