Київ. Майдан Незалежності. 3:00. Біля великої сцени під музику танцюють кілька десятків чоловік. Зі сторони наметів до людей підходить великий рудий пес. Чистий, красивий і напрочуд спокійний. Дивиться на миготіння вогнів сцени, на танцюючих людей. Потім обирає місце і влягається просто посеред гурту на асфальт. Згортається клубком, ховає носа у шерсть і, схоже, засинає. За хвилину до собаки підбігає дівчина у червоній курточці з розпашілим від танців обличчям:
— Йому погано? — стурбовано запитує у оточуючих людей.
Ті заспокійливо хитають головами: пес просто спить. Минає ще кілька хвилин і вже інша мітингувальниця помічає собаку на асфальті. На її схвильований запитливий погляд люди відповідають: усе добре, собака не вмер і не замерз. Просто вирішив поспати в центрі головного майдану країни. Дівчина сідає біля пса навпочіпки і обережно проводить рукою по шерсті. Собака привідкриває око, скоса дивиться на дівчину і далі занурюється в сон. Дівчина відходить. Люди продовжують танцювати. Але час від часу хтось із гурту помічає пса і поспішає поцікавитись, чи не зле йому раптом, чи не змерз. Звичайний простий людський прояв доброти і турботи, але чомусь зі сторони це видається таким зворушливим.
Нові Санжари. Супермаркет. 18:00. Передріздвяна черга. Чоловік із пачкою купюр у руках розраховується на касі. Дає потрібну суму. Касирка бере гроші, а потім прохає пошукати 20 копійок. Чоловік починає перебирати банкноти у руці, риється у кишенях, але дріб’язку не знаходить. Черга стоїть і чекає.
— Ось, 20 копійок! — раптом говорить літня бабуся, яка стоїть у черзі наступною за чоловіком.
— Та не треба… — розгублено відповідає той.
Але касирка вже забирає копійки і усміхаючись радить:
— Колись бабусі відтанцюєте!
Чоловік вдячно киває старенькій і з покупками вирушає до виходу. Бабусі рахують вартість покупок і вона кладе перед касиркою потрібну суму. Також починає шукати копійки: потрібно 62, а є лише 50. Аж раптом до каси повертається той самий чоловік:
— Ось бачите, тепер вам не вистачає! — сміється він і повертає бабусі «борг».
Посміхаються усі троє: і чоловік, і бабуся, і касирка. І люди у черзі також. Здавалося б, звичайна, буденна ситуація: одна людина допомогла іншій. Але як часто ось такої простої буденної людяності нам не вистачає у житті.
Нехвороща. Будинок батьків. 11:00. За вікном на дереві висить годівничка. Поруч на старому горіхові сидить маленька синичка і, схоже, когось виглядає. За кілька хвилин із веранди виходить батько і несе до годівнички жменю почищених горіхів. Синичка чекає, доки він відійде, пурхає вниз, хапає принесену їжу і відлітає. Потім якось по-своєму, по-пташиному, повідомляє іншим. Батько дивиться за процесом синиччиного обіду, посміхається. І час від часу відганяє горобців, які нахабно намагаються «відбити» годівницю у конкуренток. А ти дивишся на це з вікна, чомусь тихо радієш і пригадуєш, що сам вішав годівничку на дерево хтозна-коли, давно, мабуть, ще у шкільні роки…
Усе ж так просто. Трохи відірватися від власних потреб і бажань і зробити добро комусь іншому: рудому собаці, який спить на асфальті, чоловікові, який стоїть у черзі, чи маленькій синичці, яка мерзне на дереві. Добро є. Воно всередині тебе. Його лише варто випустити. Тоді світ навколо буде значно кращим. І хтось неодмінно зробить добро тобі.
