У Нових Санжарах відбувся різдвяний концерт, у якому взяли участь більше ніж сто п’ятдесят самодіяльних артистів з усього району. А от дивитися на виступи колективів було практично нікому: новосанжарці на захід не прийшли.
Останнім часом я часто запитувала себе: «Чому зараз так швидко та невиразно для нас проходять свята?» Чекали на Новий рік, а вже Різдво пройшло. Так недалеко вже і до Пасхи». І прийшла до висновку, що у сучасному світі такі свята втратили свою особливість. Ось посудіть самі, як ми проводимо той же Новий рік? Випив, закусив — на диван до телевізора, пішов до друзів, а там знову — випив, закусив, прийшов додому — на диван до телевізора. Хоча чого ми там не бачили? Черговий «Вогник» з тими ж самими співаками, які так допекли за рік, чи фільми, хай навіть і старі, ностальгічні, але теж уже не раз бачені на протязі року. А душа бажає чогось величного, незвичайного…
І уявіть собі, це величне і незвичайне знайшлося прямо, як кажуть, під боком. Мова йде про унікальне як для сьогодення явище: районний огляд художньої самодіяльності, присвячений святу Різдва. І ось, 7 січня, зранку, коли вулиці Нових Санжар були аж занадто пусті і тільки автомобілі служби «Таксі» бентежили спокій, я пішла до Будинку культури, аби переконатися: та невже ще десь у районі збереглася така самодіяльність, яка може приїхати на огляд?
Те, що побачила, вразило мене до глибини душі. Більш ніж сто п’ятдесят чоловік приїхали з різних куточків нашого району, причому навіть з віддалених сіл. А яких колядок тільки не співали! Ось де я з головою пірнула в справжню українську культуру, якої зараз так нам не вистачає! Наслухалася народних, самодіяльних, проте таких щирих голосів акапельно та у супроводі живих музичних інструментів. Концерт промайнув непомітно, радісні емоції переповняли, але мені було прикро за пустий глядацький зал, тому що новосанжарці все-таки віддали перевагу принципу: «випив, закусив — на диван», замість того, щоб збагатити свій внутрішній світ і ковтнути таких тепер дефіцитних крапель живих українських традицій.
Хочеться подякувати організаторам за це свято духовності. Маю надію, що надалі цей рух не зупиниться. Можливо, збереження таким чином народних традицій — це і є той головний камінь, який започаткує фундамент щасливого майбутнього нашої країни.
