Дніпропетровський програміст вирішив змінити проживання в мегаполісі на більш спокійне життя у маленькому райцентрі.
Для більшості кобелячан такі слова як «дауншифтинг», «фрілансери» є абсолютно незнайомими і незрозумілими. Між тим, подібними термінами іменуються зовсім не прибульці з інших планет, не представники якихось неформальних молодіжних об’єднань і не іноземці. Більше того, частина кобелячан теж із повним правом можуть називати себе дауншифтерами і фрілансерами.
Колись у модному на той час журналі «Ровєснік» була надрукована вельми цікава притча. Зміст її приблизно такий. Репортеру однієї із газет дали завдання написати розповідь про життя звичайного рибалки. Журналіст поїхав на берег моря. Там він побачив місцевого жителя-рибалку, який опівдні ніжився на пляжі, попиваючи вино і закушуючи смачною свіжовиловленою та засмаженою рибою. Репортер почав задавати тому чоловіку десятки запитань. Сенс їх зводився до одного: чому рибалка замість того, аби більше працювати, а з тим купити нового човна, згодом завод із переробки риби і, як логічне завершення, — уже не трудитись, а насолоджуватись життям, байдикує, лежачи на пляжі. Рибалка довго все це слухав, а потім відповів: «Ви говорите, що тяжко працюючи десятиліттями, колись я буду насолоджуватись життям. Послухайте, а зараз я що роблю?» Узагалі то, за принципами, схожими зі світосприйняттям того рибалки, і живуть сучасні дауншифтери. Якщо визначати їх максимально доступно — це люди, котрі відмовляються від кар’єрного росту і більшого матеріального достатку заради можливості відпочивати, більше часу приділяти сім’ї, спорту та самовдосконаленню.
Першими дауншифтерами можна вважати засновника однієї із світових релігій Будда Гаутама, котрий, будучи сином царя, відмовився від розкоші, віддавши перевагу життю в гармонії з природою і собою, християнського проповідника Франциска Асизького та грецького мудреця Діогена (той, що в бочці жив).
Майже у всіх публікаціях, присвячених темі дауншифтингу, приводять приклад римського імператора Діоклетіана. Він у свій час досяг величезних успіхів як полководець і політик. А потім покинув державну службу і зайнявся вирощуванням городини. Коли Діоклетіану запропонували повернутись до справ управління державою, він нібито сказав: «Відчепіться від мене зі своїми дурницями. Краще гляньте, яку я капусту виростив».
Потрібно одразу наголосити, що всі видатні дауншифтери психічними хворобами не страждали. І свій вибір робили цілком зважено.
У сучасній історії рух дауншифтерів особливо розвинувся в кінці 20-го століття. Дуже багато цілком успішних і заможних людей ураз кидали роботу в могутніх корпораціях, продавали бізнес і виїжджали з мегаполісів у невеличкі містечка й села, щоб позбавитись міської метушні і бути ближчими до природи. Узагалі, відзначена тенденція: чим багатша країна, тим більше в ній дауншифтерів.
Дауншифтинг по-українському: навіщо платити більше
Україна, за визначенням, не належить до країн із високим матеріальним достатком. У всякому випадку, коли мова йде про переважну частину населення.
Кілька місяців тому ми вже писали про мешканця Цибульківки Андрія Бикова, який у свій час покинув Дніпропетровськ і роботу продавця нерухомості заради життя в малесенькому селі. Андрій стверджує, що заробляння солідних грошей у великому місті практично завжди руйнує людину, передусім, як істоту духовну, як особистість.
Інший колишній житель Дніпропетровська Євген Мінаков нині мешкає в Кобеляках. Він із числа тих людей, котрі «зробили себе самі». Хлопець після навчання в школі закінчив комп’ютерну академію «Шаг». І почав працювати програмістом. Він є класичним фрілансером. Євген не був у штаті якоїсь фірми чи корпорації. Він виконував замовлення, не виходячи з власної квартири.
До зміни місця проживання Євгена Мінакова підштовхнули кілька обставин. По-перше, він був дійсно невдоволений станом довкілля у величезному промисловому місті. По-друге, свій вплив зробила і економічна криза 2008-го року, яка продовжується й донині. Заробітки комп’ютерників суттєво зменшились. І для того, щоб жити на звичному рівні матеріального достатку, стало потрібно набагато більше працювати або затягувати паски. Але «атійшники» — люди інтелектуально розвинені і вони швидко зметикували, як можна заробити, додатково не напружуючись.
Чимало людей, у тому числі й Євген Мінаков, вирішили просто змінити місце проживання. Адже до місця роботи вони, як фрілансери, не прив’язані. Сотні киян, харків’ян, донеччан і дніпропетровців здали свої квартири в оренду тим нещасним, які ще не «прозріли», а самі виїхали в малесенькі містечка. У основному, люди вибирають населені пункти в Західній і Центральній Україні. При цьому українські дауншифтери не те, що нічого не втрачають, а ще й заробляють. Здати квартиру у великому місті можна за 4-8 тисяч гривень і при цьому винайняти житло в екологічно благополучному районі Карпат за 3-3,5 тисячі.
Євген Мінаков своєї особистої квартири у Дніпропетровську не мав. У нього дещо інша історія. Він зрозумів, що винаймати житло в Кобеляках значно (у рази) дешевше, аніж у місті-мільйоннику. «Навіщо платити більше», — сказав сам собі хлопець. І переїхав. Кобеляки він облюбував не одразу. Жив у передмісті Харкова, у Донецькій області. А потім доля закинула в райцентр на Полтавщині. «Для мене це ледве не ідеальний варіант. До Дніпропетровська близько і все, що потрібно для комфортного проживання, тут є. Немає нічних клубів? Так мені вони і не потрібні», — каже Євген. Він зізнається, що в селі вже жити б не зміг, звик до асфальту, безперебійного інтернету та унітазу в квартирі. Мінаков стверджує, що Кобеляки йому дуже подобаються. «Тут є необхідний мінімум комфорту для мене, як трішки балуваного городянина. І водночас є те, чого в мегаполісі немає: тиша, спокій, річка у її первісному вигляді, без гранітних берегів і зеленої та смердючої води. Є луки, є ліси, є чим дихати. Повірте, людині цього вже більше, ніж достатньо», — стверджує Євген.
За ті кілька місяців, що прожив у Кобеляках, хлопець помітив, що чимало городян не вміють користуватися можливостями, котрі відкриваються перед ними. У тому числі, і дауншифтингом. «У мене є кілька таких знайомих, про інші випадки я чув від людей. Дехто з кобелячан добровільно прирікає себе ледве не на муки, живучи не заради себе, а заради ілюзії», — говорить гість міста. І пояснює: «От, приміром, у Кобеляках проживає людина або сім’я. Вони мешкають у величезному будинку, інколи — двоповерховому. І постійно скаржаться, що ледве не всю свою зарплату віддають, щоб оплатити комунальні послуги. Або працюють на двох роботах заради того ж будинку. Навіщо? Виходить, що люди живуть не заради себе, а заради будівлі. На мій погляд, це — неправильно». При цьому такі кобелячани навіть не думають продати завелике для них житло, аби купити менше. Вважають, що не повернуть гроші, витрачені на будівництво. При цьому, не розуміючи, що втрачають ще й своє майбутнє, спокійніше життя. Хоча так живуть не всі. Для прикладу, співробітникам редакції «ЕХО» запам’яталась одна людина, яка вже кілька разів перепродувала житло. Колишній підприємець, відійшовши від справ через вік, спочатку продав великий будинок, купив трикімнатну квартиру. А потім позбувся і її, придбавши однокімнатну. І пояснив: «Я живу сам. Більша площа мені не потрібна. Тому не бачу сенсу її утримувати. Навіщо платити більше?»
Споживаєш — віддавай
Судячи з власного досвіду спілкування з дауншифтерами та прочитаних публікацій, можна зробити висновок, що у своїй переважній більшості вони — люди дуже раціональні й досить освічені і за своїми матеріальними статками заможніші від середньостатистичного українця. Водночас, люди, які вирішили знизити швидкість власного життя і жити для себе, зовсім не є самозакоханими егоїстами, котрі думають лише про власну вигоду і спокій. Вивільнений після «перемикання передачі» час, а й то й гроші, дауншифтери, як правило, направляють на заняття спортом, виховання власних дітей та благодійність.
Уже згадуваний Андрій Биков нині займається створенням ферми для старих корів. Такий собі притулок для тварин, у якому вони мають дожити до біологічної смерті.
А ось Євген Мінаков знайшов собі застосування в інших добрих справах. У Дніпропетровську Євген, за його словами, опікувався дитячими притулками. І зараз продовжує підтримувати один із них.
У Кобеляках нагальної необхідності в такому виді благодійності немає. Тому, щоб приносити користь для суспільства і громади, Мінаков започаткував клуб настільних ігор. Тижневик «ЕХО» вже писав про цей проект. Сам Євген так пояснює сенс розвитку настільних ігор: «Це — інструмент самовдосконалення. Учасники нашого маленького клубу під час ігор розвивають свій інтелект, уяву, інтуїцію, вчаться або згадують як правильно мислити і аналізувати. Настільні ігри — це розвиток. А лежання на дивані, споглядання телевізора і «зависання» у соцмережах — це деградація».
Настільними іграми в Кобеляках нині захоплюються близько десяти чоловік. Основа клубу — жінки віком від 14 до 40 років. Мінаков особисто сплачує оренду приміщення для ігор.
Люди, про яких йшла мова в цій публікації, Биков і Мінаков, ніколи один одного не бачили. І, можливо, ніколи й не зустрінуться. Але вони, незалежно один від одного, зрозуміли — не можна жити лише споживаючи. Це — шлях до деградації і смерті як окремої людини так і всього суспільства. Потрібно й віддавати, причому безоплатно. Інакше то вже буде купівля-продаж.
Фрілансери — це люди, які, у основному, працюють удома. Їм не потрібно ходити на роботу на 8 годин ранку, вислуховувати вказівки начальників (часто — дурнуваті), платити штрафи за невимиту чашку з-під кави. Вони мають замовника, виконують його завдання і за це отримують гроші. Причому, свого роботодавця такі люди інколи навіть не бачили в обличчя. Він може бути з іншої країни або й континенту. Найчастіше на умовах фрілансу працюють фахівці ІТ-галузі, тобто комп’ютерних технологій, журналісти, архітектори. Та з кожним роком кількість відповідних професій зростає. До речі, кілерів або найманих убивць фрілансерами не вважають.
Дауншифтинг — перемикання автомобіля на нижчу передачу (дослівно). У суспільстві — бажання відійти від установлених норм із накопичення матеріального достатку. Простіше кажучи, дауншифтери — це люди, які дійсно розуміють, що всіх грошей не заробиш і не бажають бути у стані постійного стресу. Вони хочуть жити власним життям, а не нормами, нав’язаними суспільством споживання.
