Минулий тиждень запам’ятався бойовими діями на вулиці Грушевського у центрі Києва та барикадами біля обласної ради у Полтаві. Журналісти «ЕХО» побували у епіцентрі подій і підготували ексклюзивний репортаж.
Після 19-го січня протест у Києві змінився. Танці та пісні закінчилися. На вулицях залунали вибухи, у бік правоохоронців полетіли каміння та «коктейлі Молотова». У зворотному напрямку — шумові гранати та гумові кулі. Спершу з’явилися перші поранені, а потім — і убиті. Протистояння переросло у справжню війну.
«Ходити на Грушевського не можна! Але ходять усі!»
Ми потрапляємо до Києва 21-го січня. Бойові дії на Грушевського тривають уже третій день. Час від часу настає перемир’я, потім сторони знову переходять до активних дій. Перше, що кидається в очі, коли виходиш з метро на Хрещатику, — невелика кількість людей. Майдан уже перестав бути епіцентром революції. Тепер усі хочуть іти туди, де лунають вибухи та палає вогонь.
— Влада сама до цього призвела, — переконано говорить один із полтавських активістів. Його ми зустрічаємо у Жовтневому палаці, який нині звуть палацом Свободи. — Закони, які прийняли 16-го січня у Верховній Раді, загнали людей у глухий кут. За участь у масових заворушеннях їм світило 15 років в’язниці! Тому частина вирішила: якщо вже сідати, то щоб було за що! Яка тепер різниця?!
Із головної сцени Майдану Арсеній Яценюк заявив, що на Грушевського — лише праворадикали і провокатори. Але навіть з телевізійної картинки було зрозуміло, що воювати з «Беркутом» та внутрішніми військами пішли ті, хто ще вчора стояв на Майдані. Люди, доведені до відчаю, вдалися до крайніх мір.
Голос революції чути ще від Європейської площі. Туди долинають ритмічні звуки, ніби хтось б’є по камінню металевою палицею. Спочатку автор припускає, що це мітингувальники вибивають брущатку, щоб потім жбурляти її у противника. Але підійшовши ближче, зрозумів, що помилявся. Перед лінією згорілих автобусів стоять порожні металеві бочки, а також лежать жерстяні листи з якоїсь огорожі. На них десяток революціонерів відбивають монотонний ритм: тук-тук — тук, тук-тук — тук. І так — годинами. Під «барабани революції» на Грушевського тривають справжні військові дії. Протестувальникип підходять максимально близько до лінії автобусів і жбурляють на протилежний бік «фронту» пляшки із запалювальною сумішшю та каміння. Деякі стріляють по лінії противників із фейєрверків. Із протилежної сторони летять гумові кулі та світло-шумові гранати. Останні вибухають із таким різким звуком, що на деякий час закладає у вухах і втрачаєш здатність чути. Потім минає.
— Спочатку ми боялись кожної гранати. При кожному вибухові відскакували. А потім перестали звертати на них увагу! — розповідає жінка із Нових Санжар, яка разом з іншими кілька годин відбиває ритм на «барабанах революції».
На лінії протистояння зустрічаємо багато колег-журналістів, кожен з яких намагається ближче підійти до епіцентру бойових дій та зробити кращий кадр. На більшості — каски та жилети із написами «Преса». Проте від поранень насправді не можуть захистити ні перші, ні другі. Навпаки, «Беркут» зумисне відстежує журналістів та стріляє по операторах та камерах. Це війна, у якій жодна зі сторін не має жодних принципів.
На вулиці Грушевського, як і раніше на Майдані, постійно очікують на атаку. Одна з них відбувається вночі 21-го січня, інша — удень 22-го. Під час останньої «Беркут» та бійці внутрішніх військ відтісняють людей за ряд автобусів. На Майдані одразу ж оголошують тривогу та повну мобілізацію. Усіх жінок прохають зібратися біля сцени, чоловіків — вийти до барикад з боку Європейської площі. Усі з тривогою очікують, що після атаки на Грушевського силовики спробують вдатися до розгону Майдану. Проте «Беркут» та бійці ВВ відступають на попередні позиції. Аби уникнути ще однієї атаки, активісти розпалюють на Грушевського кільканадцять автомобільних скатів. Чорний дим затягує передові позиції силовиків. І ті не наважуються нападати в умовах нульової видимості.
Ми повертаємось на Майдан. На зустріч нам прямує нескінченний потік людей.
— На Майдані нам постійно нагадують, що ходити на Грушевського не можна! Але ходять усі! — пояснює активіст, який постійно живе у Жовтневому, але періодично буває на барикадах вулиці Грушевського.
Після місця бойових дій, де лунають вибухи, палає вогонь і валить густий чорний дим, Майдан Незалежності видається курортом. А фруктовий чай, який наливають у палатці мальтійського ордену, здається справжнім нектаром. Неподалік на наметі висять кілька фотографій Сергія Нігояна — українця вірменського походження, якого застрелили на вулиці Грушевського. Поруч прикріплені дві червоні троянди. Один із полтавців розповідає, що саме тут постійно жив і чергував Сергій. На Грушевського він пішов у перший же день.
— Я його бачив іще вчора. Він хвалився, що на Грушевського, просто неподалік барикад, знайшов якусь сторожку із сокирою та трьома лопатами. Сергій це все забрав і приніс сюди. Я кажу: «Ти будь там обережніший!» А він: «Та все буде добре!» Він справжнім українцем був, усім би такими бути… — згадує Андрій, який приїхав на революцію з Мачух і мешкає у Києві вже другий місяць.
Полтава у барикадах
Ближче до вихідних стає зрозуміло, що важливі події відбуваються не лише у Києві, але й у більшості обласних центрів України. У частині з них, переважно на Західній Україні, влада переходить від представників Партії регіонів до народної ради. У Полтаві також проходять кілька багатолюдних мітингів. А у суботу відбуваються події, які, цілком можливо, увійдуть в історію. Принаймні, Полтавської області.
На 12:00 під стінами Полтавської ОДА збираються кілька тисяч полтавців. Вони вимагають відставки голови облдержадміністрації Олександра Удовиченка, скандують «Банду — геть!» та «Від-став-ка!» На сходах «білого дому» — кілька десятків працівників міліції зі щитами та кийками. Люди підходять упритул до ряду правоохоронців. Лицем до лиця із міліціонерами стають хлопці з сотні самооборони. У кожного в руках кийок, на голову одягнута каска або шолом.
За кілька хвилин в приміщення заходять народні депутати від опозиційних партій: Валерій Головко із «Батьківщини», Сергій Каплін з «Удару», Юрій Бублик та Олег Сиротюк із «Свободи». За півгодини вони повертаються і повідомляють, що висунули Олександру Удовіченку ультиматум: він має цього ж дня написати заяву про звільнення. Губернатор прохає 15 хвилин на роздуми. І пропонує опозиціонерам відвести своїх «бійців» від входу до адмінбудівлі. Правоохоронці, у свою чергу, прибирають щити і залишають один ряд міліції.
Ще за півгодини нардепи повертаються і повідомляють, що Олександр Удовіченко навідріз відмовився виконувати якісь вимоги протестувальників.
— Тоді ми будемо діяти по-іншому, — обіцяють депутати людям. І прямують праворуч від входу до облдержадміністрації. Як з’ясовується за хвилину, йдуть вони до входу в обласну раду народних депутатів. Двері зачинені, тому нардепи та їх помічники починають стукати у двері. Від вібрації одне скло не витримує, тріскається і осипається. Народні депутати відчиняють двері і першими заходять досередини. Потім запрошують до актової зали усіх бажаючих полтавців.
— Це приміщення комунальної власності, тому ми діємо на цілком законних підставах, — пояснює нардеп Юрій Бублик, — тут буде проводитися постійний прийом громадян депутатами усіх рівнів.
Громада, яка заповнює залу, тут-таки обирає народну раду. І першим рішенням забороняє у області Комуністичну партію.
У приміщенні обласної ради швидко розміщують кілька сотень людей. Частина з них одразу ж займається барикадуванням дверей до коридорів, які з’єднують приміщення з облдержадміністрацією. Майже одночасно із цим з’являється інформація, що з Харкова виїхав «Беркут» на підмогу полтавським колегам. У облраді починають очікувати штурму. Перед центральним входом з мішків зі снігом зводять кількаметрову барикаду, на яку виставляють двадцять охоронців із числа сотні самооборони. У одному крилі облради організовують кухню, у іншому — місце для відпочинку, у залі — медичний пункт. Усе це до болю нагадує Київ.
До речі, ще вдень один із полтавців цілком серйозно стверджував:
— Полтава не прокинеться! Тут люди не ті. Сидітимуть до останнього…
Насправді цей скепсис спростовують десятки активних мешканців Полтави, які самовіддано проводять години на морозі, охороняючи приміщення, чергують на кухні, годуючи протестувальників, привозять з дому їжу, воду та теплі речі. Це у черговий раз спростовує міф про те, що революцію в Україні роблять «западенці». Насправді, до президента та його партії майже однаково ставляться у різних регіонах країни.
— Я — приватний підприємець. Заробляю, можна сказати, нормально. Але я усвідомлюю, що при цій владі нам не світить нічого. Тому я тут! — пояснює молодий чоловік, який цілу ніч чергує на сніговий барикаді біля центрального входу.
Перша ніч минає без штурму. І друга. І третя. Станом на вечір 28-го січня протестувальники продовжують утримувати приміщення обласної ради. Щоправда, слід зауважити, що жодних спроб штурму представники силових структур не здійснюють. По телевізору показують, як «Беркут» та міліція розганяють та заарештовують активістів у Запоріжжі, Черкасах та Харкові, а в Полтаві у цей час усе спокійно. До слова, полтавські міліціонери із учасниками протесту розмовляють цілком доброзичливо. Можливо, у разі сутички вони не будуть бити земляків кийками, як це роблять їх колеги у Києві?
Серед тих, хто перебуває у облраді, ходять чутки, що приміщення утримуватимуть щонайменше до завершення переговорів у Верховній Раді. Далі — покаже час. Можливо, слідом за обласним центром хвиля протестів перекинеться і на райони. І услідом за Києвом та Полтавою барикади з’являться і на вулицях Нових Санжар?
