Завжди пишався тим, що живу в мирній країні, де немає терору і кровопролиття, не будують барикад на вулицях, не лунають постріли і не гримлять вибухи.
Зараз уже пишатися нічим. В Україні відбувається справжня громадянська війна. Брат іде на брата, на вулицях барикади, українці катують один одного, роздягаючи догола на морозі. Уже є вбиті, є поранені, люди зникають безслідно.
І ось мені вже телефонують із Росії і кажуть: «Слухай, якщо щось, сідай у машину і їдь до нас. Ми приймемо». І ось уже чую, як знайомі говорять: «Боже, як ми добре жили». І це кажуть люди, які ще вчора обурювались високими цінами, безправ’ям, тотальною корупцією у владі. А зараз вони просто бояться. Бояться того, що війна, терор прийдуть у їх дім. Інші люди всерйоз дивляться на карту і розмірковують, у яку частину розділеної України ввійде Полтавщина — до Євросоюзу чи Росії.
Усе це є. Уже є люди, які з безумним поглядом твердять, що лише війна, лише сила, лише штурм або, навпаки, розгін вирішать усі проблеми. Домовлятись ні з ким вони вже не хочуть. Бо — не вірять.
За ці кілька місяців, доки в Україні наростає громадянське протистояння, поєднане з терором, довелось прочитати десятки, якщо не сотні, розумних і не надто публікацій про причини того, що відбувається. Описують проблеми України як, так званої, буферної держави, про одвічне протистояння Європи і Росії, розділення українців на ментальному рівні. При цьому пишуть із такою впевненістю, ніби самі розвантажували мільйони доларів, привезених із США для оплати мітингів протесту. Або, навпаки, ручкались із російськими спецназівцями, котрі нібито орудують у Києві.
Цілком можливо, що де в чому автори, аналітики і прогнозисти мають рацію. Є і ментальна розділеність, і боротьба інтересів Заходу та Сходу, і проблеми буферної держави, і боротьба олігархічних кланів.
Але ж усе це було й раніше: і тоді, коли Президентом був Кравчук, і при Кучмі, і при Ющенкові. Але громадянської війни, відкритого терору не було ніколи. А зараз є.
У зв’язку з цим хочеться процитувати Олександра Лукашенка, білоруського «бацьку». Він теж далеко не ідеал і не «ангел во плоті». Але хто з нас ідеальний? А сказав Лукашенко таки влучно. Цитую: «Прекрасна країна з прекрасним народом. І ось цей бардак із так званим ринком, де клани поділили країну, — ось до чого це призводить. Щойно діти президента починають займатися бізнесом — чекай біди. Щойно у дружин і коханок з’являються корони на голові — чекай біди».
У нас є Президент. У нього є син, який блискавично став у бідній (за європейськими мірками) державі мультимільйонером. І в нас є справжня біда, котра може прийти в кожен дім. У Президента ще є шанс вийти з честю із цієї ситуації. Аби лише він захотів ним скористатися. Аби думав не про бізнес сина, а про державу.
