У понеділок до автора цієї статті прийшов чоловік. Ми давно знайомі, вітаємось, спілкуємось, хоча за віком та родом діяльності досить далекі один від одного. Знайомий завітав, щоб розповісти гарну новину. Мова йшла про те, що в Марини Кущинської, дівчини з Кунівки, яка довго лікується після страшної аварії, усе йде добре. І, з Божою та людською допомогою, вона має в цьому році одужати.
Читачі «ЕХО» повинні пам’ятати, що частку грошей на лікування Марини здали відомі й невідомі благодійники. І у свій час дівчина розповідала, що є один кобелячанин, котрий їй постійно допомагає, але категорично відмовляється називати своє прізвище.
Так от, знайомий дізнався, що той чоловік — це він. І розповів, що родичі постраждалої дівчини таки «вирахували» його. І тепер збираються писати вдячну статтю в газету. Чоловік попросив: «Будь ласка, не називайте мене». А потім пояснив: «Ну вибрав я для себе таку мету: допомогти цій дівчині. Усім не допоможу, бо не маю для цього ні грошей, ні часу, ні сил. Але роблю це не для «піару», а для тієї дівчини і для себе.
Цей чоловік є підприємцем. Причому далеко не найзаможнішим навіть серед кобеляцьких колег. Та, за його словами, на автомобіль, будинок і сім’ю йому вистачає. Ще й залишається. «А скільки людині для нормального життя потрібно? Та зовсім мало, — резюмував чоловік. — От я й вирішив частину того, що заробляю, віддавати на благодійність».
Таких, як цей чоловік, у Кобеляках не один, не два і не десяток. Досягши певного рівня достатку, чимало людей урешті-решт починають розуміти, що їм чогось не вистачає. І потім починають шукати оте «чогось». І всі в кінці-кінців розуміють, що їм не вистачає радості. Отого відчуття, яке практично неможливо описати словами, коли десь із середини піднімається і буквально підносить у повітря. Успіх у бізнесі, якесь нове матеріальне надбання цього відчуття не дають. Адже нові гроші приносять нові проблеми, а найдорожчий і найсучасніший автомобіль вже завтра подешевшає. Або заявиться чергова, ще новіша й найсучасніша, модель.
А ось коли щось віддаси… Віддаси без користі для себе, просто так, щоб допомогти. Тоді те відчуття з’являється. Воно не буде постійним, а зникне, як усе в цьому світі. Та його можна відтворювати знову і знову, безкоштовно віддаючи.
