І хоча сьогодні афганську війну оцінюють по різному, воїни-інтернаціоналісти не вважають, що служили і ризикували своїм життям даремно. Бо тоді ніхто й не здогадувався, які випробування випадуть на долю кожного, хто там був. І все це стало суворою реальністю уже на землі Афганістану.
У кожного був свій «сектор обстрілу», де війна лютувала з особливою жорстокістю, калічила і забирала життя молодих людей у розквіті сил. У домівки батьків і матерів приходило горе, біль і сльози.
Ташкент, де тиждень ми жили у жахливих умовах на пересилці: бараки з двоярусними нарами, заборона виходити у місто. Тоді я особливо гостро відчув, що попереду – війна, а вороття назад, до мирного життя, немає. А коли літак взяв курс на Кабул, взагалі здалося, що я назавжди полишаю рідну землю і вже ніколи не побачу свою рідну домівку.
Десантно-штурмова бригада, яка дислокувалась у Фаррахі, виконувала і стратегічні, і тактичні бойові задачі. Часто допомагали і інженерно-саперному батальйонові, захищали від нападу «душманів». Батальйон контролював близько двадцяти кілометрів дороги між військовим містечком «Північне» та містом Кундуз, якою постійно користувалося місцеве населення. Щодня, о п’ятій годині ранку, з батальйону виїжджали три БТРи та наряд саперів. Кілька офіцерів і солдати з міношукачами та собаками долали всю відстань пішки, за ними повільно їхали машини. Вдень теж треба було виїжджати на розмінування, й траплялося, що назад привозили лиш окремі шматки людських тіл.
Пригадую один із таких випадків. Афганці знайшли на дорозі багато мін і повідомили про це у батальйон. Командир послав на завдання двох офіцерів, прапорщика та двох солдатів. Розмінували хлопці чотири міни італійського виробництва, а потім виявили дві саморобні. Їх можна знешкодити тільки за допомогою «кішки», до якої прив’язувалась мотузка довжиною п’ятдесят метрів. Капітан відправив солдатів за «кішкою», а коли ті дійшли до БТР – пролунав вибух.
Капітан Мішутін Сергій був ще живий, він стискав голову руками, та коли бійці перевернули його, то побачили, що осколком йому знесло пів-черепа. Станіслава Виходцева розірвало на шматки.
Найбільшою проблемою була питна вода. Солдати часто не витримували спраги і пили воду з ариків (канава з водою), через це масово хворіли на жовтуху та інші інфекційні захворювання і потрапляли у госпіталь. Косила і малярія.
Жахливий епізод стався з механіком-водієм командирської машини в районі перевала Гульдара. Під час бою люк БТРа залишали «по похідному», з маленькою щілиною, не фіксуючи затискачами. Коли в броню попадає кумулятивний, він пропалює в ній дірку, і, нагнітаючи тиск, заганяє всередину увесь свій заряд. Тоді детонує боєкомплект і машина вибухає зсередини.
Вибухова хвиля увірвалася в башту. Потік гарячих скалок потравив у голову Івана Клюєва, розтрощив лобові кістки і вирвав на потилиці пів-черепа зі шлемофоном. Фонтан крові із сонної артерії залив отвір між бойовим та десантним відділенням. Голова впала на груди, відкривши вміст черепа. Окуляром приціла розірвало очну ямку, і він стирчав із внутрішнього боку серед залишків мозку та крові. Із розбитого триплексу звисало волосся зі шматками шкіри. На місці другого ока – глибокий отвір.
Зазвичай бійці їздили на БТР зверху. Коли в БТР потрапляє граната, тим, хто перебуває всередині, відриває ноги. Хлопці вважали, що краще відразу загинути, ніж залишитися інвалідом.
Лейтенант Миронов Борис повз у напівпритомному стані, увесь, якби оповитий стальним, колючим дротом. На тілі не було «живого» місця, де б не запеклася кров. Вибухом снаряду йому відірвало ступні ніг. Дмитро Артамонов та Віктор Артюр були вже мертві. Помирав тяжко поранений і Микола Боженко. Жаль, його на рідній миргородщинні чекала дружина із дворічним сином, чекали всіх і батьки. Так мужній лейтенант та його троє солдат, ціною власного життя, забезпечили відхід роти десантників.
Війна навчила нас цінувати життя, дружбу, яка згодом переросла у вищу фазу взаємостосунків – бойове братерство. Девіз: «Ніхто, крім нас», залишився життєвим орієнтиром кожного десантника.
Збігло чимало часу, але не зітруться з пам’яті ті незабутні дні, і подвиг солдатів та офіцерів, які з честю виконали свій інтернаціональний обов’язок. У спогадах про війну воїнів-інтернаціоналістів, Афганістан – це країна, назва якої нині нагадує про подвиг і самопожертву солдатів та офіцерів, та залишає нез’ясованим питання: що то була за війна, кому і навіщо вона була потрібна?
Горе, горе, горе, незнаюче ні кінця ні краю, ні вдень ні вночі, переслідує все життя батьків і матерів, сини яких повернулися додому у цинкових домовинах, і які пропали безвісти. Старість і хвороби, безпорадність і неміч ускладнюють і до того не легке життя, залишаючи їх наодинці перед вирішенням різних проблем, загострює відчуття непотрібності у повсякденному житті, збільшує пустоту душі і нескінченний біль...
Цій темі я присвячую свої нові пісні:
Материнське серце
Літа ідуть, роки минають,
А в серці залишається біда.
Афганістан забрав життя мого синочка
Тепер лежить він, спочиває вічним сном
Приспів
Материнське серце, материнське горе,
Материнські сльози, материнська біль.
І нікому, і нікому не збагнути,
Не вгамувати нескінченний біль
Сину мій, моя кровина,
Сину мій, ти дорогий
Крикнула вісні тоді я серед ночі
Серцем вже відчула, що тебе нема серед живих
Приспів
Уже пройшло багато років,
А рана все іще не зажива.
Мені все сниться, сниться крик той серед ночі
Той час, та мить як обірвалося твоє життя
Мать сыночка ждет.
Давно закончилась война,
Вернулись все домой.
Только сын мой не пришел –
Пропал без вести он.
Припев
Сколько лет уже прошло?
Идет за годом год,
А сыночка из войны
Мать домой все ждет.
И не спится по ночам
Сердце горит в груди
Извела отца тоска
Уж больше нет его.
Припев
Сколько лет уже прошло?
Осталась я одна
Возвращайсь скорей, сынок,
Умираю и я.
Только знаю, что придешь
И постучишь в окно –
Тихо скрипнет наша дверь –
Я обниму тебя.
Припев
Знаю й верю, что придешь,
Откроешь тихо дверь
Скажешь: «Здравствуй, моя мать,
Вернулся лишь теперь»
