У нашому невеличкому містечку Кобеляки живуть працьовиті люди. Вони колись і збудували райцентр. Потім його руйнували в період громадянської та Великої Вітчизняної війни. Та відбудували його ті ж самі люди. Жителі райцентру, як і в усьому світі, живуть по-різному: хтось гірше, хтось краще, у кожного свої проблеми, радощі, незгоди та непорозуміння. Кобеляки є нашою маленькою Батьківщиною. Кожен, хто тут народився, пов’язаний із цим містом, як із матір’ю. Тому що все своє життя дитина зв’язана з ненькою невидимими вузами. І ми, жителі Кобеляк, навіки з’єднані з нашим містом, з нашими вулицями, будинками, парками, алеями, пам’ятниками. Це все — невід’ємна частинка кожного з нас. Тут проходило наше дитинство, тут ми робили перші кроки, переживали перші почуття, працювали та відпочивали на вулицях нашого затишного містечка.
Але Кобеляки — не місто-держава, не Монако, не Ватикан. Екзотичний райцентр знаходиться в екзотичній країні Україна. Можливо, ми б і хотіли знаходитись десь в більш вишуканій частині світу, та все це — вигадки. Україна сьогодні — далеко не РАЙ. Та й знаходиться вона не в кращому економічному і політичному становищі. Але, як кажуть священнослужителі, моліться, кайтеся, та й попадете колись у РАЙ. До чого я веду. Яке б становище не складалося в державі, та в Кобеляках стабільно трималося тихе і мирне життя. А ж доки Господь Бог не послав нам «політику», а разом із нею і «політика», попа Марківської церкви Дмитра Кулічковського. Прислала його Єпархія в ту церкву на службу Богові та людям. Послужив він у тому приході, «приходу» особливого не отримав. От подумав він і вирішив забезпечити собі «приход» у політиці. Забезпечував він його різними методами: то балотувався у Верховну Раду, то приходив у місцеві ради, щоб одержати землю та мати «приход». Люди в Кобеляках, дивлячись на його сан, ішли на зустріч. Навіть частину парку Богдана Хмельницького віддали під його новий «приход». Церква в парку стоїть недобудована, уся в боргах. Кулічковський розраховується відпусканням гріхів або «безкоштовно» відспівує. Нещодавно, це друкувалось у тижневику «ЕХО» і транслювалось по телебаченню, до отця Кулічковського таки прийшов «приход». «Приход» вийшов на славу: з пострілами, міліцією, телебаченням і «обезянником». Преподобний мало не застрелив керівника партії «Свобода» Івана Тернового, якого взяли в підтримку міліціонери, щоб угамувати святого отця. На деякий період Кулічковський угамувався. Потім Дмитро Романович пішов у наступ на райцентр. У Кобеляках, виявляється, з’явилися «злі демони», яких терміново треба поганяти. 23 лютого 2014 року, у День захисника Вітчизни та в державний день жалоби, святий отець вирішив поганяти в місті «бісів». І пішов він по райцентру. Почав преподобний із скульптур. Силою молитви святий отець одержав підтримку в деяких «віруючих» кобелячан і поганяв «демонів» у пам’ятнику Леніну та Стеллі героям громадянської війни 1919-1921 рр. Причому робив він це не кадилом і святою водою, а тросом і автокраном, який «ненароком» опинився на вулиці Касьяна, на якій, до речі, заборонений рух вантажівок! Нас і досі цікавлять питання, чому саме в ці пам’ятники вселилися «злі духи», як вони звідти виходили, яку шкоду спричиняли оточуючим, а особливо — Кулічковському?
Пояснимо причину свого невдоволення. Пам’ятна стелла займала почесне місце в Кобеляках неспроста. Це — вічна пам’ять про героїв, які загинули за краще життя. Це практично такі ж самі герої України 1919 року, як і «Небесна сотня» київського Майдану 2014 року. Тільки полягли вони за неньку Україну 95 років тому. Що тоді в авангарді йшли молоді хлопці, що тепер.
Тільки не видно було під кулями в Києві ні святого отця, ні його помічників. А пам’ятну стеллу, під яку клали квіти кобелячани протягом десятиліть і яка нагадувала про події, що не повинні повторитись, нещадно зламали. Як кажуть, ламати — не будувати. Та щось не дуже хочеться чекати від отця Дмитрія нових звершень на благо Кобеляк.
