У далекому 1963 році, у мальовничому селі Бережнівка Кобеляцького району на рушник щастя стала молода красива пара: колгоспна доярка Ольга Радченко і сільський тракторист Михайло Павлюк.
- Побралися ми з Михайлом, - згадує Ольга Павлюк, - від великої любові. Де любов - там і діти, а діти - то справжнє щастя. Одинадцятьох їх ми виростили з чоловіком: трьох синочків та вісьмох доньок. Змалку дітей привчали до праці та навчання, поваги до людей.
Діти, обігріті теплотою батьківських сердець, росли дружними та щирими: старші допомагали меншим, а всі разом - батькам. На початку 70-х Павлюки придбали сільську хату загальною площею 60 квадратних метрів - справжній палац на той час. Діти підростали, один за одним закінчували школу та залишали батьківське гніздо, продовжуючи своє навчання у вишах трьох вітчизняних столиць: першої, теперішньої та духовної (Харків, Київ, Полтава). Десять з одинадцяти дітей, отримавши вищу освіту, стали радіоконструкторами, інженерами-технологами, бухгалтерами, фінансистами. За півстоліття рід Павлюків значно розрісся - поповнився п’ятнадцятьма внуками та двома правнуками. Велика родина жила щасливо і достойно.
Та зі смертю батька сім’ї Михайла Павлюка у двері хати старенької матері постукалася зневага, невдячність з боку рідної дитини. Найстарша донька разом з претензією на спадок “сколотила” всю родину на судові поневіряння.
І це при тому, що десятеро дітей і тринадцятеро внуків Ольги Василівни (що не претендували на батьківський спадок, залишаючи право на спокійну старість матері та бабусі), глибоко переконані, що старенька є їх добрим тихим оберегом, а тому батьківська хата якнайдовше повинна бути теплим прихистком для материнської старості, зігріта їх вдячною синівською турботою.
- Навіть у найжахливішому сні мені не могло таке приснитися, - зітхає Ольга Павлюк, - що моя кровиночка, моя люба найстарша донечка, спокусившись на батьківську хату, буде понукати мене моїм власним житлом та не даватиме спокою. Не поспішай, доню, я її з собою не заберу. А тобі на триста років уперед все прощаю, бо я ж твоя мати, - витирає тихі сльози старенька.
- Ще за життя батька сестра Тетяна перетворила його життя на пекло, - із сумом у голосі розпочав свою розповідь первісток Ольги та Михайла Павлюків - Василь. - Бувало, їде сестра на автомобілі повз батьківську оселю, побачить батька - та й давай його останніми словами лаяти. Не боялася ані Бога, ані людей. Доньчина душевна черствість гострим ножем краяли батькове серце, залишаючи на ньому глибокі незагоєні рани. Батько, доживаючи осінь свого життя, змушений був ховатися від лихослів’я старшої доньки, коли та проїжджала повз батьківське обійстя. Ми намагалися зупинити сестру, проте з цього нічого не вийшло. Десять років для неї не існувало ні батька, ні матері, ні всієї нашої родини. Уявляєте, проживаючи від батька лише через одну хату, доньчина нога поріг батькової оселі оминала цілих десять років. Та й з мамою вона теж поводилася не кращим чином. Відзначу, що Таня - чудова домогосподарка, тримає велике підсобне господарство: 3-4 корови, з десяток свиней, кілька сотень різної птиці та іншої живності. Мама з молодшою сестрою Світланою часто допомагали їй по господарству. А коли через здоров’я мама не могла більше фізично працювати, то сестра безцеремонно почала її ображати. Прикро і соромно про це згадувати, утім слів із пісні не викинеш. Я дуже часто думав: чому так трапилося? З дитинства батьки нас привчали до любові, ділитися з ближнім останнім, піклуватися про старих та молодших. У мами й тата не було кращих і гірших дітей. Для них ми всі ми були найкращі.
- Коли відкрилася спадщина, - продовжує свою розповідь Василь Павлюк, - сестра почала заходити до матері, але, як виявилося, не з метою підтримати її морально. Тетяна вдалася до так званого домашнього насильства, намагаючись усіляко принизити маму, завдати їй нестерпного душевного болю та страждань, своїми діями фактично доводячи свою жертву до фатального кінця. Я, як старший у сім’ї, змушений був припинити моральний тиск та насилля доньки над мамою. Прийшовши влітку минулого року до сестри, я запропонував їй гуртом виплатити її частку в спадщині та припинити морально добивати матір, дочасно заганяти її в могилу. Проте розмови не вийшло. Сестра вигнала мене зі свого дому…
Хіба ж хтось із нас чекав, що сестра Тетяна так учинить, коли на похоронах батька всі поклялися, що є мати - і крапка? Ніхто не заперечує, що за законом сестра має право на спадок. Але ж ніхто не має права принижувати матір та чинити над нею моральне насильство за нікчемну частку майна з точки зору простої людської справедливості.
-Скільки себе пам’ятаю, - була відвертою і дочка Світлана, - то батько нас завжди настановлював, що той, хто не поважає батьків, той насамперед не поважає себе. Тому ми свято бережемо батьківський заповіт. Не виключаю, що Тетяна, імовірно, вважає по-іншому, тому що для неї батьків не існує. Недарма в народі кажуть, що батьків, як і батьківщину, не вибирають. Довгі роки її ставлення до батьків ми намагалися приховати від людей. Але як можна шило в мішку утаїти? Якось дивно в сестри виходить: десятеро братів і сестер не праві, а лише вона одна. Такого в природі не буває.
На думку Івана, сина Ольги Василівни, мати й батько турбувалися про них усіх:
-Таня з дому пішла у 17 років. Уся сім’я їй допомагала. А тепер вона приходить і каже, що вона все, а ми ніхто. Зводити матір зі світу - це великий гріх. З мамою живе наша сестричка Світлана. Я їй низько вклоняюся, адже саме вона присвятила своє життя догляду за старістю наших батьків.
Вдалося мені поспілкуватися і з дружиною рідного брата Михайла Павлюка - Любов’ю Миколаївною:
- Які вони були щасливі! Ми з чоловіком були на їхньому весіллі. Це була чудова, людяна пара. Вони завжди важко працювали, адже хотіли, щоб ніхто їм не міг закинути, що дітей народили, а до пуття довести не змогли. А які вони були щасливі, коли донька Тетяна подарувала їм першого внучка Миколку…
Висловила свою думку і колишня однокласниця Тетяни - Тамара Литвин:
- Два роки я навчалася з Танею Павлюк. Це була охайна, обласкана батьківською увагою дівчина. Я пам’ятаю всю її сім’ю. Діти завжди були чисті, доглянуті. Пам’ятаю, як наш, нині покійний, амбулаторний лікар Василь Хмілевський завжди захоплювався охайністю одинадцятьох дітей сім’ї сільського механізатора і доярки. Тридцять років я пропрацювала фельдшером. Скажу відверто: люди співчувають матері - Матері-героїні України Ользі Павлюк та добрим теплим словом намагаються її підтримати.
Глибоко символічно, що батько пішов з життя 10 грудня 2012 року - у Міжнародний день захисту прав людини, а діти та внуки, мріючи про гармонію в стосунках усієї родини, так дружно стали на захист спокою та прав своєї матері і бабусі. До слова, жителі Бережнівки, Бутенок та інших навколишніх сіл понад усе вірять у щасливий кінець цієї життєвої історії.
P.S. Ми намагалися донести шановним читачам думку й іншої сторони цієї історії. Проте, на жаль, Тетяна та її рідні навідріз відмовилися від будь-яких коментарів.
