Жінка провела найстрашніші дні українського протесту в столиці. Дні, коли в столиці вбивали людей.
Ірина Бабич працює в Кобеляцькому поліклінічному відділенні медичною сестрою денного стаціонару у відділенні переливання. Коли дізналася про страшні події в столиці, узяла відпустку та одразу ж виїхала на Майдан.
Нещодавно ми зустрілися з Іриною, аби дізнатися про всі подробиці її перебування в Києві. Зустріч відбулася на робочому місці Ірини Бабич, у поліклінічному відділенні. Коли вона закінчила приймати останнього пацієнта, розповіла нам про страшні події, які назавжди перевернули її свідомість.
— На Майдані я була двічі, — починає свою розповідь медик. — Потрапивши туди вперше, мене волонтером-медиком не взяли. Бо, як пояснили, медичний персонал на Майдані був повністю укомплектований. І лікарів вистачало. Тоді я просто простояла на Майдані два дні, дихаючи одним морозним повітрям разом із тими, хто хотів жити в іншій, чесній країні. Та коли настав день 18 лютого, мені зателефонував товариш із Києва і сказав: «Їдь. Тут війна…» Після почутих слів я не хотіла і не могла змиритись із тим, що в Києві вбивають дітей. Разом із кобеляцькими активістами я виїхала до столиці. Добирались довго. Більше десяти годин. Були величезні автомобільні затори. Нас неодноразово зупиняли. І, зрештою, я таки потрапила на Майдан: сірий, закопчений та задимлений. Молодь швидко і зосереджено видовбувала та розбивала бруківку, збирала її в мішки та укріплювала барикади. Усі чекали на бій, останній та вирішальний.
Потрапивши на Майдан вдруге, Ірину взяли працювати волонтером у одну з палаток медичної допомоги, яка була розташована одразу ж за сценою. Саме туди і направляли перших поранених, а далі їх відвозили до лікарень.
— Атаку чекали о першій ночі, потім — о четвертій. Та вона прийшла вранці, — продовжує розповідати медична сестра. — Повалив клубами дим і ми відчули, що почався наступ. Лунали вибухи: далекі і близькі, тихі і оглушливі. А потім до нашої палатки почали нести поранених. Відчуття страху я не мала і навіть думати про це було ніколи. Усвідомлення ситуації прийшло згодом. Приносили людей із пораненнями різної тяжкості. Дехто помирав на наших очах, декого приносили запізно. Люди йшли, ніби, конвеєром. Усі, кому ми просто фізично не встигали обезболювати поранення, витягувати кулі, зупиняти кровотечі та накладати шви, мужньо терпіли біль. І відразу після отримання допомоги, вони рвалися на барикади, до побратимів. Люди часто від болю втрачали свідомість, але не давали доторкнутися до щитів, не дозволяли зняти наколінники та бронежилети. Зовсім скоро я побачила цю ж дерев'яну екепіровку. Вона належала тим людям, кому не вберегла життя…
Ірина Бабич пробула на Майдані Незалежності п’ять днів. Вони повністю змінили її свідомість та погляди на життя.
— Доля дала мені шанс бути поруч із тими, хто кров'ю писав нову історію України, — продовжує свою розповідь медик. — Страшні дні барикадного Києва продемонстрували незламну силу духу і патріотизму наших дітей. Я була поруч із тими, хто, тримаючи руку на серці, щоденно співав Гімн та гордо тримав Прапор нашої держави. Саме молодь узяла на себе перші удари. Вони, озброївшись камінням, йшли на озвірілих від люті правоохоронців. Ці люди стояли на смерть. Та найстрашніше почалося після того, як стихли постріли. Тоді, коли люди почали усвідомлювати, скількох побратимів вони втратили. Хтось шукав своїх рідних, яких убили під час збройних сутичок. Майданівці навчились захищатись, нападати, а втрачати — ні. Людям доводилось колоти антидепресанти, аби хоч якось полегшити їхній біль утрати. У цей період дуже не вистачало психологів. Молоді хлопці просто не витримували, усвідомлюючи, що втратили своїх друзів.
Ірина Бабич тепер зовсім інакше почала ставитись до свого життя. Вона зрозуміла, що всі щоденні турботи та проблеми, із якими ми стикаємось, — це дріб’язок. Найважливіше — цінувати кожну хвилину свого життя.
— Я переконалась, що наша молодь — найкраща. Я схиляю голову перед цими дітьми. А ще, горджусь, що народилась в Україні. У країні, яку не можна завоювати і поневолити. І я дуже сподіваюсь, що більше кров на нашій землі не проливатиметься. Та при потребі готова разом із іншими ставати на її захист. І я не можу інакше, — запевнила медик.
Дійсно, за останні декілька місяців життя українців змінилося. Тривале народне протистояння об’єднало жителів усіх регіонів нашої держави. Україна завжди пам’ятатиме своїх героїв: відчайдушних сміливців, які під кулями тримали оборону Майдану, та звичайних небайдужих людей, які намагалися будь-яким чином допомогти учасникам збройних сутичок. І, поспілкувавшись із Іриною Бабич, приходить чітке усвідомлення того, що є патріоти, якими можна гордитися. І вони живуть серед нас.
