Авторська редакційна, надрукована у позаминулому номері «ЕХО», таки викликала деякий резонанс серед кобеляцької (і не лише кобеляцької) громади. І це добре. Добре через те, що, обговорюючи, люди читають, порівнюють, думають та дискутують. Тобто, розвиваються. І не вбивають, не б’ють один одного, що є найстрашнішим явищем в українському сьогоденні.
Товариш розповів, що показав ту статтю якомусь, не кобеляцькому, політику. Помічнику депутата, здається. І той задав сакраментальне запитання, яке, на жаль, є типовим для представників так званої політичної еліти: «А за кого автор?». Товариш, який знає автора багато років, посміхнувшись, відповів: «Та ні за кого. Він буддист».
І дійсно, чому обов’язково бути «за когось». Відкрию політикам секрет: більшість людей, які живуть як в Україні, так і на планеті Земля, — ні за кого. Вони просто хочуть жити під мирним небом, працювати, отримувати гроші, кохатися, виховувати дітей, мати змогу відпочивати і подорожувати світом. А ті, кому потрібно, щоб більшість таки була розділеною і виступала «за когось», обдурюють її патріотизмами, стрічками, лозунгами, прапорами, революціями та контрреволюціями. Так, так, ви не помилились, прочитавши попередній рядок. Автор дуже насторожено і зі страхом ставиться до поняття «патріотизм». Бо давно ж і не мною, а в древніх священних книгах різних народів сказано: «несть іудея і несть елліна» або «у природи Будди немає Сходу і немає Заходу». І ще написано, що патріотизм є останнім прихистком негідників. Ні, це зовсім не означає, що не потрібно шанувати свій Гімн та Прапор, любити свою Батьківщину. Але треба чітко усвідомлювати, що дуже часто люди, керовані патріотичними почуттями, починають убивати один одного. А це — гріх. І для Бога немає різниці, під яким прапором чи з яким лозунгом цей гріх учинили.
Якщо ж говорити про політичні уподобання… Мені, приміром, ще з інститутських часів дуже подобається теорія фабіанського соціалізму як моделі розвитку суспільства. Ну подобається, і все тут. Не дивлячись на відсутність у ній патріотизму та нищівну критику з боку Володимира Леніна. Чому? Бо там немає місця класовій боротьбі, а керувати державою доручають підготовленим професіоналам. А не випускникам школи-студії лектора фонду «Відродження» Олександра Гейзовича Соллонтая, на якого так любить посилатися голова Кобеляцької РДА, «свободівець» Іван Терновий.
Інші друзі, думкою яких дорожу, зробили щодо попередньої редакційної інші зауваження. Один дуже просив дати нинішній владі час, не піддавати її представників дуже гострій критиці. Мовляв, на початку роботи у всіх бувають помилки. Адже і ситуація у державі надто складна, і досвіду не вистачає. Інший, засновник «ЕХО» Сергій Попович, дорікнув у надмірному песимізмі. На його думку, людям обов’язково потрібно давати якусь надію, уселяти в них оптимізм. А не стверджувати, що при владі були погані, а прийшли ще гірші.
Що хочеться сказати з цього приводу? Ніхто нікому ніякого часу на помилки, розкачку та набуття досвіду давати не збирається. Ні ста днів, ні місяця, ні навіть дня.
І цьому є кілька причин. Та виділю дві, на мою суб’єктивну думку, головні. По-перше, Україна нібито задекларувала курс на Європу. Так от там, у Європі, політики, чиновники, депутати і навіть члени монарших сімей перебувають під постійною увагою представників засобів масової інформації. Там журналісти дозволяють собі таке, що їх українським колегам і не сниться. Аж до прослуховування телефонних розмов та копирсання в особистому житті. І нічого. Усі звикли, усі живі, суспільство розвивається. А політики після критичних статей подають у відставку. Так що, звикайте, шановні. Або не брешіть, що хочете в Європу, до демократичних цінностей. Хоча якраз «Свободи» це не стосується. Вони ж не приховують, що демократії в їх партії немає.
Друга причина. Вона є головною. Сьогоднішня влада в Україні, від Києва до Кобеляк, є першою за часи незалежності, яка прийшла «на крові». І кров продовжує проливатися, люди продовжують гинути. І питати з такої влади потрібно у тисячу разів прискіпливіше. І не треба мені триндіти про «піпірєдників». За свої дії відповідайте.
А відповісти вже є за що. Не будемо зараз говорити про владу в Києві. Давайте спробуємо проаналізувати дії їх колег тут, внизу.
Ні, згадаю таки кількома реченнями. Кілька тижнів тому у Верховній Раді відбулося дуже символічне голосування, яке яскраво засвідчує істинні наміри тих, хто прийшов до влади. Проєвропейська більшість у парламенті тріумфально провалила голосування за законопроект про роздержавлення комунальних засобів масової інформації. І хто ж ви думаєте дружно проголосував проти того, аби звільнити журналістів від «опіки» та цензури з боку чиновників? Правильно, «Свобода». При цьому аргументи, наведені «свободівцями», нічого, крім «сміху крізь сльози», не викликають. Вони заявили про те, що газети одразу скуплять олігархи. Ага, черга за «Колосом» вишикувалась. Крім того, усе той же європейський досвід роздержавлення засвідчує, що в цьому нічого страшного немає. Ці видання працюють, люди отримують зарплату, суспільство розвивається.
Тепер кілька речень про «наших», місцевих пташенят гнізда Солонтаєвого. Не знаю, чи то Олександр Гейзович навчив Івана Костянтиновича, чи він сам придумав, але голова РДА вже заявляв, що бачить себе і своїх колег такими собі «термінаторами». Читай: «руйнівниками». І що ж вони зруйнували? Знаємо про кілька пам’ятників Леніну, одну стелу. Чули про суперечливі заяви, про заборону використання червоних прапорів у День Перемоги. Що, до речі, слабувато узгоджується із сьогоднішнім українським законодавством.
Оце і все? Якісь плюшеві, несправжні термінатори. Щоправда, були заяви про руйнування корупційних схем і зв’язків. «Ой, сьоб тобі», — як кажуть старі люди. Нашому теляті та вовка з’їсти. Та ви у своїй партії, шановні, розберіться. І поясніть людям, за якою схемою Полтавську область віддали «Свободі». Чи не за домовленістю кількох дядьків? Так це ж політична корупція в чистому вигляді. А, розібравшись у своїй партії (це, до речі, стосується й інших приватних підприємств, котрі в Україні чомусь називаються партіями), почніть вимагати від своїх нардепів, аби ті закони чіткі приймали і ліквідовували нарешті оті пережитки феодального устрою. Мова йде про адміністрації.
А тепер, виконуючи побажання Сергія Поповича, — про оптимізм. Усе буде добре. І все, насправді, люди добрі, залежить від вас. Часи плюшевих термінаторів дуже швидко минуть. А Путін до нас на Полтавщину не прийде. Чому? Та тому, що ви цього не хочете. Чомусь, говорячи про засоби стримання можливої російської агресії, численні аналітики замовчують один важливий нюанс. Вони порівнюють боєздатність двох армій, говорять про важливість економічних санкцій із боку США та Європи. І жодного слова про гуманітарний фактор, про людей. Путін — не дурень. І система аналізу ризиків, яка в нього, безумовно, існує, враховує і можливість гуманітарної катастрофи для його підданих. Не знаю, що в нього там працює: суперсучасний комп’ютер чи сотні високочолих аналітиків, але вони, безумовно, враховують і ваші думки та бажання. А тому Путін не кине своїх солдатів туди, де їх не чекають. Адже справжня війна православних із православними, росіян із українцями неминуче зруйнує і його державу. У всякому випадку, я так думаю. І щиро сподіваюся не помилитися, а жити в мирній та квітучій Україні.
