Напередодні відзначення 69-ої річниці з Дня Перемоги співробітники Кобеляцької районної організації Товариство сприяння обороні України відвідали ветеранів та привітали їх зі святом.
До редакції звернулася виконуюча обов’язки голови організації Валентина Клокова та запросила нас взяти участь у відзначенні визволителів. Вона розповіла, що цього року члени організації, яку вона очолює, вирішили порадувати наших ветеранів. Для цього вони за кошти членських внесків придбали продуктові набори та квіти. Потім звернулися до Олександра Живулька і взяли у нього список визволителів, які проживають у місті. З-поміж усіх обрали чотирьох. До них ми і поїхали наступного дня. До нас приєдналася директор Будинку дитячої та юнацької творчості Галина Сабадир і її юний вихованець Олександр Бражко. Хлопчик одягнув справжню військову форму та спеціально вивчив вірш про солдата, який хотів продекламувати нашим визволителям.
Спершу ми завітали до Юрія Савченка. Він був дуже зворушений нашому візиту. Саша Бражко вручив йому квіти і розказав вірша. А він, у свою чергу, зачитав свої поетичні твори. Були серед них і вірші про війну, які він промовляв із сльозами на очах.
Далі ми попрохали Юрія Никифоровича, аби він поділився своїми спогадами про ті страшні події. У його пам'яті одразу ж спливли спомини про день, коли оголосили про початок війни. Про те, як у Кобеляках почали масово призивати чоловіків до військкоматів та забирати їх на фронт. Згадав, як у місті було чутно перші постріли і як згодом воно перетворилося в руїни.
— Якось мене мама послала вигнати каченят до річки, — згадує Юрій Савченко. — Коли повернувся, то побачив у дворі двох офіцерів. Наші солдати всі були завжди коротко підстрижені. А ці мали нестрижене руде волосся. І я зрозумів, що це німецькі військові. Один із них був поранений. У їхніх карманах я побачив гранати. Ті, вказуючи на відро, попросили води, напилися її та пішли собі. Через деякий час і мене забрали на фронт. Мені тоді не було і сімнадцяти років. Служив у винищувальному батальйоні. І через деякий час, після отриманої травми, мене відправили додому.
Насамкінець нашої розмови ветеран зазначив, що дуже хвилюється за нашу молодь та сподівається, що події, які сьогодні відбуваються в Україні, скоро припиняться. І висловив побажання, щоб війна більше не повторювалась.
Далі ми направились до Павла Івашка. Коли приїхали на місце, то на порозі своєї квартири нас зустрів сповнений бадьорості й світлого розуму дідусь. І не було меж нашому здивуванню, коли ми дізналися, що йому — 94 роки.
— Так ви тримаєтесь, як молодий солдат, — зауважила Валентина Клокова.
— Так аякже! — відповідає він. — Якби не був сліпий, то й до дівчат ще б ходив, — сміється ветеран.
Після привітань ми попрохали і його поділитися своїми спогадами про воєнні роки. Він розпочав свою розповідь словами з пісні: «Светилась, падая, ракета, как догоревшая звезда. Кто хоть однажды видел это, тот не забудет никогда».
— Так і про війну, її не забудеш ніколи, — каже Павло Семенович. — Хоча і розказати всього за короткий час просто неможливо. Скажу лише, що я воював у складі Другого українського фронту. Перемогу зустрів у Чехословаччині. Звання в мене було старший сержант. Вищого не отримав, бо не мав відповідної освіти для цього. За участь у боях маю багато відзнак.
Після цих слів ми попрохали визволителя показати нам свої нагороди. Він дістав мундир і продемонстрував усі медалі, які були на ньому. Маленький солдат Саша Бражко підійшов і з цікавістю почав їх розглядати. Ми ще декілька хвилин поговорили, попрощались і поїхали далі.
Наступна наша зупинка була у 89-річної Павлівни Дементьєвої. Вона нас зустріла у воєнному кітелі, на якому було закріплено багато медалей. Нашому візиту жінка щиро зраділа. І розповіла, що на війну потрапила 18-річною дівчиною. Там вона працювала медичною сестрою і допомагала рятувати поранених.
— Я працювала і в хірургії, і доглядала за хворими з легкими пораненнями, — згадує Павліна Григорівна. — Тільки в хірургії довго я не пропрацювала. Бо моє серце розривалося, коли бачила молодих, важкопоранених хлопців. Перемогу я зустріла в Австрії. Тільки мене демобілізували додому не одразу. Бо після війни залишилось багато поранених та покалічених. Тому довелось працювати аж до грудня 1945 року.
Останнім нас зустрів Іван Миронов. Саша Бражко вручив йому квіти, зачитав вірша про солдата та, як справжній військовий, віддав честь. Іван Антонович відповів йому тим самим. Подякував усім за привітання і висловив сподівання, що нашій молоді не доведеться одягати військову форму, аби брати участь у воєнних діях.
— Надіюсь, що всі військові дії на південному сході нашої держави якомога скоріше завершаться і більше не буде жертв, — сказав ветеран.
