Напередодні відзначення в районі чергової річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні виконуючий обов’язки першого заступника голови райдержадміністрації Роман Павліченко відвідав ветеранів та інвалідів війни, котрі проживають на території Новосанжарщини. Розпочали поїздку з Руденківки.
Двори ветеранів упізнати легко: на парканах прибиті таблички «Тут проживає учасник бойових дій». У такій поїздці мені довелося брати участь уперше. Ніколи б не подумав, що все настільки погано, якби не побачив на власні очі.
Першим ми відвідали Антона Кобу. Старесенький парканчик ледве тримався. Подвір’я заросло бур’яном. Біля хати сиділа бабуся, в якої ми ледь змогли допитатися, чи можна побачити хазяїна подвір’я. Коли вона зрозуміла, чого завітали гості, запросила до хати.
— Антон Онисимович уже два роки лежить і не встає, з тих пір, як ногу поламав. Тому заходьте, — сказала старенька.
Ветеран, побачивши нас, спробував підвестися, та не зміг. Довелося допомагати. Як почув, чого завітали, почав дуже плакати, дякувати, що не забули його, та жалкувати, що встати не може.
— Та мені й років небагато. Ще тільки дев’яносто чотири, — пожартував дідусь. Та його великі, засмучені, втомлені очі та притихлий, порушений роками голос не дали нам усміхнутися, навіть з розумінням.
— Кріпіться, кріпіться дідусю, — сказав Сергій Головко.
— Та поки його кріпитися?! Оце вже два роки так лежить. Як вийшов, як упав… Тепер сидю біля нього, в самої здоров’я немає, — розповіла бабуся. — Найбільше жалкує, що всю війну пройшов, вижив, а тепер лежить у старій хатині, ходити не може. Плаче часто, дуже плаче, згадує минуле, задумується над теперішнім, а про майбутнє вже думок нема...
У більшості ветеранів, у яких ми побували, було багато спільного. У всіх повністю підірване здоров’я: один, як і Антон Коба, не міг ходити. Як сказала дружина, «… в ногах вже майже пульсу немає. Нічого не зробиш». У іншого взагалі ноги не було. Лежить старенький постійно. Коли нас побачив, трохи розвеселився, вирішив показати, як підіймається з постелі сам, тримаючись за мотузок, прикріплений до стіни. Усі мають великий вік, який не дає надії думати навіть на день вперед. Усі ці люди провели свою молодість у боях і походах, бо мусили йти боронити землю рідну від ворога загребущого.
Траплялися, звичайно, ветерани й здоровіші, енергійніші. Раділи, що про них не забувають, та обіцяли прибути (деякі й самотужки) 9 травня на святкування річниці Перемоги та солдатську кашу.
Мало, дуже мало вже їх залишилося. І кожна прожита хвилина не додає їм сил, а, можливо, навіть забирає життя ще одного героя. Тому, доки вони живі, ми не маємо права забути їх. Ми повинні ходити до них, допомагати їм, підтримувати їх, говорити з ними, бо життям своїм ми завдячуємо кожному із цих стареньких, хворих, а колись молодих, гарних, сильних і сміливих людей.
