Кілька наших земляків уже понад два місяці перебувають у лавах Збройних Сил України як мобілізовані.
Про будні, побут на настрої мобілізованих українських військовослужбовців у телефонній розмові розповів новосанжарець Сергій Бульбаха. Разом із ним у військовій частині проходив службу кобелячанин Андрій Білогуб. Але кілька днів тому підрозділ Андрія відправили до іншого місця дислокації: кудись ближче до «гарячого» Сходу.
Сергій і Андрій потрапили до складу 93-ої окремої механізованої бригади як офіцери запасу. Їх обох призначили командувати взводами зенітно-ракетного артилерійського дивізіону. Як відомо, головним завданням зенітників є боротьба з повітряними цілями. Ось цю науку, як боротися і перемагати ворожі літаки та гелікоптери, і почали згадувати Бульбаха, Білогуб та сотні таких же, як вони, мобілізованих. Вік резервістів, котрі служать із нашими земляками в одній частині, дуже різний. Є тут і 24-річні юнаки, у тому числі — й кадрові офіцери. Є й чоловіки, котрим далеко за сорок. Дуже різниться і соціальний статус мобілізованих. Так, новосанжарець Сергій Бульбаха є відомим у селищі підприємцем. Андрій Білогуб — чиновник. Є серед резервістів і сільські голови, і безробітні, і дрібні підприємці, і наймані працівники. Народних депутатів України та їх помічників точно немає. Вони нібито «працюють», пишучи для армії нові закони та допомагаючи розподіляти зібрані українцями гроші.
Мобілізований офіцер за 4 тижні служби отримав 673 гривні
Майже два місяці перебування в лавах Збройних сил лише затвердили в свідомості наших земляків тезу, що армія українському керівництву не потрібна. Як при Ющенкові, так і при Януковичі. І справа не лише в застарілому озброєнні. Його, озброєння, такі як Бульбаха, Білогуб та інші за кілька тижнів трохи довели до ладу: пофарбували, змастили, відремонтували, завели, навели, виїхали та відстріляли.
Справа у підходах. Як і раніше, армійське начальство, зустрічаючи людей, котрі безупинно везуть армійцям продукти та спорядження, веде цивільних у казуси, спеціально облаштовані для такого роду екскурсій. Резервісти живуть же в зовсім інших умовах. Які, до речі, самі собі й створили. Інакше б не було нічого: на землі б спали і «під себе», вибачте за натуралізм, «ходили».
А люди, прості українці, армії допомагають активно. За словами Бульбахи, лише до них у частину по кілька разів приїжджали делегації з Нових Санжар та Кобеляк, які привозили продукти харчування, медикаменти, ковдри. Із «непростих» приїжджав лише Новосанжарський селищний голова Андрій Река. Ні парламентарі, ні чиновники обласного чи київського рівня до діючої армії не поспішають. Хіба що планово, у супроводі телевізійників.
Поки що (а наша розмова відбувалась 7 травня) нічого з обіцяного Урядом та Верховною Радою армія не отримала. П’ять мільярдів із бюджету та 120 мільйонів, «наесемесиних» українцями, десь «зависли». Безумовно, нові танки чи інше серйозне озброєння за кілька тижнів не виготовиш. Але ж хоча б зарплата… За період із 7 квітня до 3 травня старший лейтенант, командир взводу Сергій Бульбаха отримав «аж» 673 гривні. Що ж тоді говорити про рядовий склад. Щоправда, за словами Сергія, керівництво частини обіцяє, що невдовзі ситуація з матеріальним забезпеченням суттєво покращиться.
Серед мобілізованих панує поміркований патріотизм
Та, безумовно, не все так погано в українській армії. Як розповів Сергій Бульбаха, серед більшості мобілізованих панує такий собі поміркований патріотизм. Люди готові при необхідності боронити повітряні та інші рубежі України. Тим більше, що за два місяці в армії згадали, як це робиться.
— Дуже важко, але, водночас, і цікаво було протягом перших двох тижнів, — зізнається Бульбаха. — Ганяли нас так, що до вечора залишались три бажання: поїсти, умитися і впасти в ліжко. Було багато стрільб як із звичайної стрілецької зброї, так і з зенітних комплексів.
— Найгірше — це невизначеність, — відверто зізнається Сергій. — Деякі хлопці прямо кажуть, мовляв, або посилайте нас на Схід, у «гарячі точки», або відпускайте додому».
Та, безумовно, із більшим ентузіазмом усі мобілізовані зустрінуть звістку про демобілізацію. Дома їх чекають сім’ї, робота, бізнес, звичний режим життя. Вони ж не професійні вояки і не 18-річні хлопці, котрим нічого втрачати. Вони, Бульбаха, Білогуб, сотні тисячі інших земляків, є, по суті своїй, звичайними цивільними людьми.
Та головне, що виконувати свій обов’язок мобілізовані не відмовляються. І вже за це вони заслуговують на повагу й шану.
