Днями в редакцію завітала жінка, якій нещодавно довелося побувати в Луганській області на зустрічі колишніх випускників. Про дорогу та інше побачене розповіла особисто.
У поїздку хотіла вирушити потягом, але коли почула, що їх зараз затримують на чотири-п’ять годин, — вибрала маршрутку. Дорога з Полтави на Харків була вільна. Коли ж проїжджала Чугуїв, Ізюм — почали зустрічатися численні блок-пости. Стояли танки, бронетранспортери та багато наших солдатів, всі під жовто-блакитними стягами. Бійці заходили в автобус, запитували, чи не перевозять пасажири зброю, наркотики. Документи перевіряли вибірково. Пасажири, у відповідь на нормальне ставлення, прощаючись, махали їм руками, посміхались. Ті також посміхались у відповідь. Хоча, тяжко нашим хлопцям, бо стоять у повній бойовій готовності. Тут же стоїть техніка, палатки для проживання. Солдати там і живуть: бриються, миються, сплять, їдять… Умови, звичайно, у них — просто нелюдські, якщо порівнювати з благами двадцять першого століття.
— Проїжджаючи Кремінну, Рубіжне, думали, що там взагалі страшне, але в населених пунктах все спокійно, як і в Сєвєродонецьку, про який нам також говорили, що там повно сепаратистів і терористів. Та в місті все нормально, бо наші хлопці вже звільнили цей населений пункт від злочинців, — розповідає співрозмовниця.
Коли автобус під’їхав до Лисичанська, то там прибулих зустріли вже російські прапори і блок-пост. Бойовики були в одязі чорного кольору, кожен мав автомат.
— Коли заходили та перевіряли наш автобус, то цією автоматичною зброєю практично торкались пасажирів та вели себе грубувато. Повірте, це було дуже страшно. Якби мені сказали «Віддавай сумку!», я б без розмов одразу віддала б. Життя ж, усе-таки, — продовжує жінка свою розповідь. — Тепер ми побачили великі контрасти між нашими і сепаратистськими блок-постами: українські військові вели себе дуже коректно, ввічливо і стримано, хоча також заходили в автобус, перевіряли, задавали запитання, але вели себе нормально.
Приїхавши в Лисичанськ, пасажири побачили несподівану картину: люди гуляють по вулицях з дітками, все спокійно, все нормально, прапорів немає ніяких. Люди всі налаштовані бути тільки в Україні. Вони кажуть, що їм так це все вже набридло… Так, вони всі говорять російською мовою, а, можливо, навіть думають по-російськи, але запевняють, що на вибори Президента України обов’язково підуть. Більше того, вони, як ніхто інший, чекають цих виборів. Адже хочуть, щоб усе налагодилось, бо дуже втомилися.
У магазинах є практично все, але дуже дорого: десяток яєць — 18 гривень, літр 95-го бензину — 17 гривень. А народ миру хоче, бо сепаратисти-терористи ведуть себе агресивно і зовсім не рахуються з думками місцевих людей.
Жінка також розповіла, що місцеві говорять про референдум, який незаконно нещодавно відбувся: явка на нього була дійсно велика, бо люди втомилися і хотіли якихось швидких змін. Та в них буквально за один день відкрилися очі, коли побачили, що результат референдуму ніхто не визнає, бюлетені лежать в одному місці запаковані і абсолютно нікому не потрібні, у тому числі й тим, хто ініціював проведення референдуму. Тобто, все це «липа», фарс. Висновок можна зробити один: сепаратистам однаково, які результати референдуму. Як стріляли, так і стріляють. Ні про яке мирне вирішення проблем навіть мови не ведуть.
