«Три страшні вороги українського відродження Москва, український провінціалізм і комплекс кочубеївщини живуть і сьогодні» — ці слова українського мовознавця Ю. Шевельова, сказані півстоліття тому, не втратили актуальності і в наш час. Ці рядки згадалися під час відвідування народного віче у Біликах, яке відбулося 7 червня.
Головні питання зборів: затвердження майбутнього генплану селища і, наболіле, функціонування свинокомплексу. Ви ж скажете, а до чого тут Шевельов? А до того, що його вираз — метафоричний і має багатозначну семантику. Отож, свинокомплекс — це втілення образу Москви (російської держави), яка на українських, тобто білицьких землях, побудувала це горе-підприємство. Біличани спочатку були за, але згодом змінили свою думку на діаметрально протилежну. І тут вступає в дію український провінціалізм: вигукування з місця дурнуватих слів під час виступу дирекції «Бєлгранкорму», небажання задавати питання в мікрофон, відсутність уміння слухати. Мені здається, що такі справи потрібно вирішувати серйозно і відповідально: якщо маєш думку, то потрібно підійти до мікрофону й висловити її, а не викрикувати вульгарно-примітивні судження й губитися в натовпі. До речі, чинили так люди старшого й пенсійного віку (а кажуть, що сучасна молодь не вихована).
І на останок залишається комплекс кочубеївщини. Дирекція свинокомплексу заявила, що відбуваються роботи в напрямку ліквідування запаху, захисту навколишнього середовища й зменшення поголів’я свиней. І, згідно договору з Білицькою селищною радою, може вкласти кошти у побудову, відновлення, функціонування селищних об’єктів. На що депутати відповіли, що «ви дайте нам гроші, а ми самі все зробимо». І, здається, мають рацію. Але виникає питання: чому вони вимагають гроші собі, а не хочуть, щоб щось побудувала чи відновила дирекція свинокомплексу? Адже результат буде той самий… Такі зібрання мають «користь»: і людям є про що поговорити, і білицьким депутатам добре, оскільки на фоні цього питання інші здаються не такими значущими.
Як там кажуть, надія помирає останньою. Особисто мені, незважаючи на негативну забарвленість такого стану речей, хочеться сподіватися на краще й об’єктивне вирішення цієї проблеми. Поживемо — побачимо.
