У всякому випадку, таке враження складається після спілкування із земляками, котрі знаходяться на «гарячому сході».
Не нами і дуже правильно сказано: «Скільки людей, стільки і точок зору». А об’єктивним і безпристрасним здатен залишатися лише Господь Бог. Люди ж у своїх думках, судженнях та враженнях, усі без виключення, є суб’єктивними. І це потрібно сприймати як реальність, від якої нікуди не подінешся. Тому й не дивно, що одну й ту ж подію, один факт десятки, сотні, мільйони людей сприймають і трактують по-різному.
Не є виключенням і події, які зараз відбуваються на сході України. Одні вбачають у цьому боротьбу за справжню, а не декларовану незалежність і цілісність держави. Інші — каральну операцію української армії чи класичну громадянську війну. Хтось, побувавши в місцях бойових дій, стверджує, що українська армія ледве не покинута напризволяще і потерпає від нестачі найнеобхіднішого: від озброєння до туалетного паперу. Дехто ж заявляє, що йде нормальний поступальний розвиток Збройних Сил України.
Тому співробітники «ЕХО» вирішили по черзі з’їздити в район проведення антитерористичної операції в Луганській та Донецькій областях. Нагоди для цього трапляються регулярно. Адже щотижня на Донбас їздять кобеляцькі волонтери, відвозячи військовикам гуманітарну допомогу. Два тижні тому в «гарячі точки» їздив власник газети Сергій Попович. Після цього на схід поїхав автор статті.
Кожного дня ловимо по «сєпару»
Цього разу, крім продуктів, волонтери везли солдатам-землякам ще й бронежилети. Засоби захисту, як відомо, придбали кобеляцькі фермери. Кількість куплених бронежилетів четвертого рівня захисту була такою, що на кожного солдата з Кобеляцького району їх можна одягти по два. Ми везли 17.
У мікроавтобусі «Рено» їхало 5 чоловік: водій Володимир Шапка з Бутенок, представник волонтерів Світлана Сергійко, Микола Антонов від імені фермерів, Світлана Павлюк, дружина одного з військовослужбовців, та автор. Потрібно наголосити, що поїздка виявилась цілком безпечною. Під час неї ми не відчули навіть натяку на небезпеку. Хоча вже наприкінці подорожі на одному з блок-постів стався цікавий і вельми символічний епізод. Нас зупинили українські солдати. Двоє автоматників підійшли до буса. Третій військовий почав перевіряти документи. А з амбразури укріпленої вогневої точки, розташованої за кілька метрів, стирчало дуло кулемета Калашникова. Воно було направлене прямо в голови пасажирів, що сиділи на передньому сидінні. І в цей же час за десять метрів від блок-посту стояла машина ДАІ. Міліціонери спокійно складали протокол на якогось водія-порушника. На узбіччі двоє дівчат весело фліртували з молоденькими солдатами. З одного боку — звичайнісіньке мирне життя, з іншого — зброя, готова в будь-який момент виплюнути смертоносний свинець.
Ще один момент. На в’їзді в Донецьку область нас попередили: «Зніміть про всяк випадок український прапор із лобового скла. Дурнів зі зброєю тут вистачає». Пізніше солдати підтвердили правильність подібного застереження. Один із них розповів: «Ми вчора одного «сєпара» з машини зняли. А в нього з собою «муха» була (ручний гранатомет). Що йому, «шмальне» — і далі поїхав».
Наша перша велика зупинка і розвантаження гуманітарки були заплановані в садку поряд із селом Зелений Гай. Під’їжджаємо до військового табору. Перед ним — блок-пост, до якого веде просіка довжиною в кількасот метрів. Помічаємо шлагбаум і вартових. Вони також звертають увагу на нас. Починається якась метушня. Під’їхавши ближче, розуміємо, що то солдати займали вогневі позиції. Вони ж, угледівши в бусі знайомі обличчя, ставлять автомати на запобіжники.
Доки чекаємо кобелячан, які мають забрати продукти і бронежилети, спілкуємось із іншими солдатами. Один із них, Сергій із Глобиного, розповідає: «Тут воюють хлопці лише з чотирьох областей: Полтавської, Дніпропетровської, Запорізької та Кіровоградської. Усі — мобілізовані. Вік — від 24 до 43 років. Деякі до цього навіть не служили. Та що там казати, у нас і офіцер, командир взводу, не служив. Але вже всьому навчились і нічого не боїмося. Знаємо, що ніхто нас змінювати не буде, бо ми вже обстріляні. Є два контрактники: один із Павлограда, другий із Луганської області. Ми його «сєпаром» дражнимо. «Сєпарами» солдати називають своїх супротивників, тих, що воюють у складі незалежних військових формувань.
Підходять земляки. Серед них — хлопці з Бутенок та Біликів. Один із них, Микола Міщенко, упізнає всіх із волонтерської делегації. Розповідає: «Годують нас нормально. Ось подивіться, у мене за два місяці пузце з’явилося. Тут у нас більш-менш спокійно. Але «сєпарів» на блок-постах ловлять кожного дня. У них, у основному, «зеки» воюють. Відсиділо, прийшло, робити не хоче. Отож, і йде стріляти. Кажуть, що їм платять по 3 тисячі гривень у місяць. Думаю, брешуть».
Бронежилети солдати роздивляються з професійною зацікавленістю. Розпитують, який у них рівень захисту, хто виробник і чи перевіряли їх на міцність. Микола Антонов повідомляє: «По одному з 20 метрів стріляли із карабіна. Куля броню не пробила». Один із солдатів зауважує: «Це — добре. Але ми ще й з «калаша» перевірку проведем. Слава Богу, набоїв вистачає».
Найбільше зацікавили дитячі малюнки
Решту вантажу доставили в село Криниці, яке розташоване зовсім поряд із тоді ще «сепаратистським» Краматорськом. Зовні й тут усе спокійно. Солдати із 93-ої механізованої бригади ходять по селу, вудять рибу в ставку, грають у футбол на імпровізованому полі. Здається, що тут проходять звичайні навчання, а не воєнні дії, під час яких гинуть люди.
Нас зустрічають, не приховуючи радості. Особливо вітають Світлану Сергійко, котру військовики вже добре знають. Починається стандартна процедура передачі привезеного. Світлана все ретельно перевіряє, вимагає, щоб кожен, хто отримує бронежилет, розписався в зошиті, по кілька разів перераховує засоби захисту. Водій аж не витримує: «Свєта, аби не твої перерахунки, ми б удвічі швидше справились».
— Я знаю, що роблю, — реагує Світлана. — Мені довірили, я привезла. Тож за все маю відзвітувати.
— У тебе точно нічого не пропаде, — посміхається водій.
Кидається у вічі те, що солдати дуже спокійно реагують на привезені бронежилети і продукти харчування. Вони пояснюють: «У принципі, у нас всього вистачає. Хіба що, молодої картоплі привезіть. А бронежилети? Ми звикли воювати без них. Міняємось: ті, хто залишаються в таборі, віддають свою «броню» тим, хто йде на блок-пост».
А ось малюнки, передані дітьми зі школи з поглибленим вивченням іноземних мов, якою керує Наталія Спиця, викликали непідробну зацікавленість. Їх переглядали, передаючи з рук в руки, не лише кобеляцькі хлопці, а й солдати з інших регіонів. «Добру справу робите, — зауважив підполковник Олександр Василенко, який підійшов до гурту. — Лише прошу, оповіщайте й мене про свій приїзд. Це ж армія, тут повинна бути дисципліна».
Загальне враження від поїздки «до війни», як би парадоксально це не звучало, залишилось позитивним. Армія в Україні є. Вона нагодована, озброєна і вчиться воювати. Недоліків теж має чимало. Але солдати налаштовані позитивно. І в них є те, що звуть «бойовим духом». Усе ж інше — вторинне. То — справа часу і грошей.
P. S. Заради справедливості потрібно згадати, що волонтери, які їздять у інші військові підрозділи, розповідають про серйозні проблеми із забезпеченням армії.
