Молода дівчина, потрапивши в страшну автокатастрофу, завдяки волі до життя, допомозі рідних та благодійників одужує.
Про біду, у яку потрапила жителька Кунівки Марина Кущинська, ми вже кілька разів писали. Юна дівчина перенесла десятки складних операцій, довго балансувала на межі життя і смерті. Зараз найстрашніше в житті Марини вже минуло. Завдяки здоровому, молодому організму, майстерності лікарів та допомозі рідних і близьких вона не просто вижила, а має всі шанси повернутися до повноцінного життя.
У березні 2014‑го року Марині Кущинській зробили протезування в Полтаві. Проводив операцію обласний травматолог Володимир Хомрач. Хірургічне втручання пройшло успішно. І вже в липні Марина мала б ходити самостійно, без милиць. Та згодом почалося чергове ускладнення. І нині Марина готується до нової операції. «Цієї я вже зовсім не боюся, — говорить дівчина. — Перенесла їх стільки, що й порахувати важко».
Марина Кущинська просила через газету подякувати всім людям, які у свій час допомагали їй боротися з наслідками автокатастрофи. Адже після кількох публікацій у «ЕХО» знайшлися благодійники, котрі почали допомагати сім’ї матеріально. «Протез, спасибі Хомрачу та іншим полтавським медикам, мені виділили безкоштовно, — розповідає Марина. — Але ж скільки грошей потрібно на медикаменти, переїзди, обстеження».
За словами Марини, гроші в її родину несли різні люди: і ті, хто вважається заможними, і ті, хто сам ледве-ледве животіє. «Знаю, що бабусі в Колісниківці по вулицях ходили, для мене гроші збирали. У Кунівці люди здавали, хто скільки може, — згадує дівчина. — Багатьох людей я навіть не знаю особисто. Але всім їм сердечне дякую».
Пішло назустріч Кущинській і керівництво одного з підрозділів фірми «Кернер», що обробляє землі в Кунівці. Бізнесмени виділили на лікування Марини 5 тисяч гривень. «Дуже допоміг і один чоловік із Кобеляк, але ж він заборонив, щоб його називали», — зітхає Кущинська. До речі, згаданий Мариною підприємець звертався і до редакції. І дуже просив не називати його прізвище. Цікаво, що він не належить до числа людей, яких у Кобеляках прийнято вважати багатими. Навіть за місцевими, провінційними мірками. Свою позицію чоловік пояснив так: «Я допомагаю людям не для піару. Ну, не згадають мене в газеті, Бог же все бачить. Йому публікація не потрібна».
Наступного разу ми сподіваємось зустрітися з Кущинською наприкінці літа. І віримо, що цього разу вона вже ходитиме без милиць.
