Місяці військових дій на сході України витворили нову реальність: із героями і зрадниками, із полоненими, заручниками та біженцями (людьми, які змушені через різні обставини полишати домівки, родини і тікати у невідомість із своїх рідних міст). Вони вже встигли дізнатися, що таке війна. Над їхніми головами літали кулі. Вони чули плач дітей. Бачили сльози матерів та смерть рідних. У такий непростий час чимало кобелячан допомагають переселенцям. Знаходять їм житло, приносять продукти та необхідні речі.
На перших утікачів із Криму суспільство відреагувало емоційно. Із великим співчуттям. Це був перший досвід України у прийнятті біженців із власної території. А от до втікачів із Донбасу придивляються вже дещо пильніше. Адже все частіше в медіа з’являється серія негативних матеріалів, пов’язаних із жителями сходу. Зокрема, що вглиб України їдуть не лише люди, які вболівають за долю нашої держави та з різних причин змушені тікати з окупованих територій, але й прибічники народних республік.
Нещодавно одна знайома переповіла неприємну історію, яка трапилась із нею на міському автовокзалі. Жінка розповіла, що, чекаючи на свій автобус, звернула увагу на маленького хлопчика, який радісно бігав просторим залом. Почула, що той говорить російською. І вирішила поцікавитись, звідки він приїхав. Хлопчик відповів, що з Луганська.
— А твій тато де? — далі питає моя знайома.
— Мой папа добивает хохлов. Когда добьет, тогда и приедет к нам, — спокійно сказав хлопчик.
Це лише одна з жахливих історій. І чим далі, то подібні розповіді доводиться чути все частіше. Така собі іронія долі: жителі Донбасу, тікаючи від війни, шукають прихистку в інших регіонах країни. Одурманені російською пропагандою люди намагаються облаштувати своє життя серед «хохлів», «бандерівців» чи «радикальних націоналістів».
У той же час дедалі частіше ми чуємо, що з Донбасу виїжджають чимало здорових та боєздатних чоловіків. Багато з них прикриваються статусом «бєженєц» і вимагають безкоштовного прихистку та фінансової допомоги. Тоді, як визволяти схід від терористів їдуть хлопці з Кобеляк, Полтави, Волині чи Київщини. Хоча останні раніше не виходили на проросійські мітинги із закликами «Рассія!» та «Путін памагі!». Вони не махали триколорами та не вимагали від’єднання якихось областей від України. Та коли над нашою країною нависла біда, ці хлопці й чоловіки мовчки взяли до рук зброю і пішли захищати свою землю.
Ні, я не стверджую, що всі жителі сходу підтримують сепаратистів. Хочеться вірити, що таких — меншість. І декому дійсно потрібна наша допомога. Та однозначно, що чоловіки-біженці з Донбасу не повинні відсиджуватись у тилу, коли призовники з центральної чи західної України проливають кров у боротьбі з сепаратистами. Вони повинні розуміти: якщо у нас спільна країна, спільна в ній біда, то й спільними мають бути зусилля у боротьбі з цією бідою.
