Про ситуацію в АТО — із перших вуст.
У четвер кореспонденти «ЕХО» зустрілися з військовими, які борються з терористами в Донецькій та Луганській областях. Чоловіки приїхали у відпустки, щоб провідати своїх рідних та близьких. Говорять, що ситуація в АТО залишається вкрай нестабільною:
— 6 вересня всім частинам української армії надійшов наказ припинити вогонь до 16-ї години. Та, здається, на нього абсолютно не відреагували наші противники. Тому що продовжували поливати нас свинцем аж до 21-ої. Хоча і пізніше було чути постріли з ворожої сторони. Вони вдень мовчать. Можливо, укріплюють свої позиції. Але тільки наступає вечір, як сепаратисти починають стрілянину. Буває, що хлопці спокійно ходять по табору, коли раптом хтось із них падає. Ми підбігаємо до нього, а в нього снайпер влучив. Оце — справді страшно. От вам і перемир’я.
Та відступати зі своїх позицій військові не збираються:
— За Донецькою та Луганською областями підуть наступні. Треба було реагувати, коли ще російські військові з’явилися в Криму. А то ніхто палець об палець не вдарив. Чи міг хто-небудь із нас, проходячи у свій час службу в Збройних Силах України, подумати, що зовсім скоро прийдеться боронити своїх дітей, жінок та матерів від ворожих військ. Та ще й від кого. У багатьох із військових у Росії є знайомі, друзі, родичі. Воюємо тільки тому, щоб того жахіття не побачили наші діти і внуки. Ви навіть не уявляєте, що там коїться. Там немає жалості.
Слова вдячності чоловіки адресували жителям району та волонтерам Світлані Сергійко, Ірині Панченко та Світлані Писаренко:
— Якби не гуманітарна допомога, яку передають земляки, то ми б залишилися без елементарних речей. Мобілізовані перебувають на самозабезпеченні. Нам видали одяг, який розлізся після декількох днів. Якби дівчата та фермери не привезли нам броніки, шоломи і розгрузки, то ми б у одній броні в десятьох воювали. І та, державна, тільки від ножа може спасти. А рації. У одних були «Кенвуди», у других — «Мотороли». Вони абсолютно не підходять для розмов. Тільки завдяки злагодженим діям волонтерів ми тепер нормально можемо говорити. Місцеве населення тоже голодає. Ми їм крупи, консерви даємо. Та є міста і села, де немає зовсім магазинів. Там же такі ж, як і наші, діти живуть. Вони ж усе оте на власній шкурі відчувають. Даєш дитині банку згущонки, а вона притуляється до тебе і плаче. А ти сам, як укопаний стоїш, бо перед очима твоє дитя.
Висвітлили військовослужбовці і ситуацію з командуванням:
— «Сєпари» розрушили все. Постійно з «Градів» по населених пунктах бомблять. У них там, у основному, найманці. При перших же конкретних обстрілах усе вище військове командування повтікало. Командира батальйону немає, з командиром бригади та ж сама історія. Є й такі, що в госпіталях «підлічуються». Мовчки сіли в карету «швидкої» і поїхали. Найбільша проблема української армії — відсутність мозгів у командування. Зрозумійте, техніка вся застаріла, відсутнє сучасне обладнання. У шести машинах, які є в нашій частині, немає жодного вогнегасника. Ми вкинули один в ту, що самі їздимо. І то нам цей вогнегасник хлопці підігнали. Так на нашій машині пацанчик підірвався. Якби не вогнегасник, то, хто знає, щоб із ним було. Оце вам і могуча армія.
Зупинилися і на своїй оплаті:
— Зарплату постійно задержують. У кого є карточки, то тому легше. А ми в полях та садках дислокуємося, то ждемо її по десять днів. А те, що в нас є свої сім’ї, які тоже хочуть їсти, то це нікого не хвилює. Та й ми ж цієї зарплати живемо. Волонтери ж не можуть усе привозити. То ми її там і проїдаємо. Ото вам і забезпечення, і витрати на військових.
Окремо зазначили військові і про настрої жителів ДНР та ЛНР:
— Доросле населення там живе за принципом: і вашим, і нашим. Удень до нас ходять, щось рознюхують, а вночі «сєпари» валять по місцях можливого нашого знаходження. Вони самі не знають, чого хочуть. Наші хлопці ж за них і за мир у їхніх домах воюють. Повірте, те що показують вам тут по телевізору, то — не війна. У нас буває, що на чергування чотири машини з солдатами відправиться, а три вертаються. А вони про одного загиблого розказують. Ми чули, що вже починають замітати сліди і писати, типу, безвісти пропавший або перейшов на бік ворога. Такі відмазки придумують. А хлопці або в плєну, або їх і в живих немає. Після цієї війни скільки покалічених, що важко навіть уявити.
Також згадали чоловіки і про надання їм статусу учасників АТО:
— Тільки нещодавно у військовій частині, куди ми призивалися, почали ставити запис про участь у антитерористичній операції. Нас відправляли спочатку на два тижні, потім на місяць залишили. Далі сказали, що дев’яносто днів відбудемо і повертаємося додому. Та серед нас є такі, що вже пробули там із перших чисел квітня. Порахуйте, що виходить. Коли рідні перевірили записи, то виявилося, що нас мобілізували на невизначений строк. Скільки ще нам треба там воювати? Нашим сім’ям обіцяли допомогу від місцевих органів влади. Де вона? Вони ж тут також залишились без підтримки. Це у кого є рідні, то ще чимось допоможуть. А в кого їх немає. У декого з нас сім’ї у сплошних боргах сидять. Бо жінки платять за квартири, дітей у школи водять. У село не повернуться, бо там немає ні роботи, ні де жити. І як ви думаєте, із якими думками ми воюємо? А є й такі, у кого на забезпеченні перебуває троє дітей, а їх звернення черкаське командування ігнорує. Те саме можна сказати і про обіцяну землю.
Згадали чоловіки ще раз про сумне:
— Як видно з цього перемир’я, що ніхто складати зброю не буде. А вже реально стало холодно. Нам дуже не вистачає термобілизни. Її для нас усіх не зможуть купити й волонтери. Спимо, чесно кажучи, на землі. Бо ніхто не дозволяє розбивати табір, так як ми постійно змінюємо місце перебування. Хотілося б вірити, що сторони таки договоряться і ми не будемо зимувати в тих садках. Хоча не можемо й сказати, що підконтрольована нам територія збільшилась, скоріше, усе навпаки.
