Усе повертається на кола свої. У грудні, коли починалася Революція Гідності, нас звинувачували у тому, що насправді ми їздимо на Майдан за гроші. Минув майже рік, і ця тема знову стала актуальною. Відома у Нових Санжарах громадська активістка Оксана Пазюк на щотижневій нараді у РДА заявила, що ми з дружиною брали участь у революції за певну платню. Журналісти районного і міжрайонного видань її цитату надрукували, люди прочитали і хтось, цілком можливо, навіть повірив. Тому залишати таку заяву без відповіді не можна. Адже навіть підозра у зароблянні на революції кидає тінь не лише на нас, а й на усіх майданівців.
Звичайно, виправдовуватись — справа невдячна. Утім, я спробую оперувати фактами, а робити висновки — справа читача.
Отже, почнемо з того, чим характерна платна участь у якомусь заході. Людей збирають, саджають у автобуси, везуть до місця проведення акції, потім привозять назад і розраховуються. Напевно, якось так. Люди, які їдуть на проплачені акції, як правило, не знають, куди саме їх везуть, що їм потрібно буде робити і говорити у разі чого. Якщо ви уважно стежите за ЗМІ, то не раз взимку бачили сюжети про проплачених «тітушок». Більшість із них на питання журналіста про мету поїздки до Києва або відверталися, або говорили щось на кшталт «приїхали на екскурсію».
Порівняємо тепер із нашими поїздками на Майдан. Приміром, 1‑го грудня ми діставалися до Києва маршруткою компанії «Зелений слон». За квиток до Києва кожен платив 100 гривень із власної кишені. Нас, новосанжарців, їхало чотири чоловіки: я з дружиною, Геннадій Супрун та Руслан Корнієнко. Пізніше на годину, також маршруткою, із Полтави виїхав Віктор Гулько. Уже потім ми дізналися, що 1‑го числа у Києві були і наші Юлія Солодка, Руслан Ібрагімов та Олександр Марченко. Звичайно, були тоді на Майдані ще й інші новосанжарці, проте ми з ними там не перетиналися. Важко знайти людину у майже мільйонному натовпі.
Отже, кожен із нас їхав окремо. Проте кожен знав, чому саме він їхав на Майдан. Ще до 1‑го грудня у Києві був так званий Євромайдан, який зібрався через відмову Віктора Януковича вести країну європейським курсом. Але вже 1‑го грудня київський Майдан був зовсім іншим. Туди приїздили люди, обурені звірячим побиттям студентів у ніч на 30 листопада. Приїздили активісти, котрі не могли спокійно дивитися, як в Україні будують міліцейську державу, яка всі суперечки із власним народом вирішує кийками та сльозогінним газом. Приїздили підприємці, які більше не могли вести бізнес у державі, де все належало одній «сім’ї».
Пригадую, нас надзвичайно надихнули ті перші кілька днів, проведених на Майдані. Які там були ЛЮДИ! Щирі, ввічливі, усміхнені. Напевно, той шматочок Києва для нас тоді був втіленням ідеальної держави, де кожен потрібен і кожен хоче бути потрібним. Ми тоді вперше за багато років побачили, що все ж таки існує інша Україна: не розчарована, не пригнічена, не затуркана щоденним виживанням. І та маленька Україна, здавалося нам, давала шанс на інше майбутнє для всієї великої держави.
Але реальність була дещо іншою. Варто було повернутися до рідних Нових Санжар, зустріти першого ж знайомого і почути від нього: «Так на вашому Майдані всі стоять за гроші!» Уперше, але далеко не востаннє. І марно було розповідати цьому знайомому про тих високих духом ЛЮДЕЙ. Він їх не бачив, а тому не вірив.
І мені було невтямки: чому ці люди, які у себе на кухнях обурюються Януковичем і Партією Регіонів, не лише не їдуть до Києва, щоб підтримати Майдан, але й охоче розповсюджують чутки про стояння там за гроші? Можливо, саме тому, що їх протестних настроїв вистачало лише для розмов на кухнях? Чому моїм землякам було так складно повірити, що люди їдуть на Майдан за ідею, за віру у зміни, а не за 300–400 гривень? Саме таку «таксу» нам призначили наші опоненти. Люди говорили собі: «А вони там за гроші!» І заспокоювались. Значить, вони роблять усе правильно. Вони спокійно чекають: або Майдан розженуть і можна буде вголос заявити: «Так майданутим і треба!», або Майдан переможе (у це взимку не вірив майже ніхто) і тоді можна буде сказати: «А я вас підтримував! Тільки вдома…»
За гроші — на смерть?
Розповім ще про одну поїздку. І про гіпотетичні 300 гривень. А ні, про 600. Ми ж разом із дружиною їздили. Було це 18‑го лютого, коли Майдан палав вогнями автомобільних скатів, а з різних боків на нього насувалися силовики. Тоді ми також їхали до столиці маршруткою «Зеленого слона»: я, дружина та Віктор Гулько (Юлія Солодка, Георгій Сьомін, деякі інші з «наших» майданівців були вже там). Надії на те, що нас пропустять до Києва, майже не було, адже у Борисполі весь транспорт зупиняли на блок-посту міліціонери з автоматами. Але нас пропустили. Можливо, тому, що у маршрутці було всього шестеро пасажирів і на бойовиків ми не були схожі. Об одинадцятій ми були на автовокзалі, а за годину пішки (метро не працювало) дісталися Майдану. І відстояли на барикадах дві найважчі ночі. При цьому за кілька кроків від нас, у Будинку профспілок, гинули люди. Уже 18‑го лютого були загиблі від вогнепальних поранень. І ми знали це ще до виїзду із Полтави. Тому що наша Юля Солодка разом із іншими була у Маріїнському парку з самого ранку і, вирвавшись із того пекла, у коротких розмовах по телефону розповідала про поранення і загибель майданівців. Тими днями у центрі столиці було, скажімо так, не дуже безпечно. Але виходить, що ми залишили на батьків двох дітей і поїхали у Київ, бо нам хтось заплатив. Скільки, цікаво? 300 чи 400 гривень? Скільки взагалі потрібно заплатити людині, щоб вона поїхала туди, де можуть убити?
А як же інші? Як же десятки, сотні, тисячі інших майданівців? Як же сотні підприємців, які також їхали на Майдан? Та більшість із них заробляли більше на своїх робочих місцях! Невже підприємець кине свій бізнес і поїде до Києва (можливо, на смерть) щоб заробити 300 гривень? Це ж абсурд. А як же тоді ті Герої Небесної Сотні, які приїхали із різних куточків України? Вони як, теж за 300 гривень? Чи ви із мертвих знімаєте підозри? Знаєте, один знайомий майданівець розповідав такий уривок із діалогу: «Кажеш, ти на Майдані був 20‑го лютого?! А чого ж ти тоді вижив?!» Можливо, багато кому було б простіше, якби нас усіх поклали тоді на Майдані. Не склалося. Вибачте вже.
Про корупцію і власний будинок
Розмови про гроші з закінченням Майдану не вщухли. Варто було мені обійняти посаду голови РДА, як з’явилися чутки про те, що ми із заступником беремо хабарі за «вирішення» питань. Я мушу засмутити тих, хто щиро вірить, що райдержадміністрація зараз щось серйозно вирішує, тим більше за гроші. Землю зараз роздають у «області», водні ресурси — у Києві. Так що заробити хабарі нам із Романом Павліченком було просто ні на чому. Та ми і не прагли.
Ну і наостанок найцікавіше. За кілька тижнів перед моїм звільненням дружина розповіла цікаву історію. Кілька знайомих цілком серйозно привітали її… з новосіллям. Мовляв, чоловік у адміністрації попрацював, квартиру нову вам дали, вітаємо. Бездонні глибини людської фантазії іноді породжують дива. Насправді, у квартирному плані у нашій родині нічого не змінилося за останні вісім років: ми продовжуємо винаймати житло.
Так, можливо, багато у чому ми є людьми недосконалими, можливо, багатьом не подобаються наші переконання і методи боротьби. Проте ми не продаємося. І у своєму житті на перший план ставимо ідею, а не гроші.
