5‑го грудня у Шедієвому попрощалися із 26‑річним Віктором Ходаком. Він загинув під Іловайськом іще 29‑го серпня, але відшукати тіло свого сина батьки змогли тільки через три місяці.
Загиблий, але не знайдений
Про те, що у «Іловайському котлі» загинув перший новосанжарський військовий, у районі почали говорити у останні серпневі дні. Тоді до районного військового комісаріату звернулася мати мобілізованого Віктора Ходака Ганна Володимирівна і повідомила, що її син із 28‑го серпня не виходить на зв’язок. А незабаром жінці перетелефонували бійці із зони АТО, нібито однополчани Віктора, і повідомили, що бачили, як її син загинув біля маленького села неподалік Іловайська. Та у військкоматі ні спростувати, ні підтвердити інформацію не могли. Тіла загиблого так і не знайшли, тому залишалася примарна надія на те, що Віктор усе ж таки живий і, можливо, перебуває в полоні.
Втім, надія швидко зникла. Друзі Віктора, бійці з його частини, зв’язалися із мамою і досить детально переповіли їй про те, як загинув боєць.
…Частина виходила з оточення з-під Іловайська. Спочатку бійцям сказали, що доведеться залишити важку техніку та вибиратися із «котла» пішки. А потім хтось із офіцерів дав команду сідати на БТРи та виїжджати з оточення. Мовляв, із росіянами про все домовились і стріляти вони не будуть. Проте не встигла колона проїхати і кількох кілометрів, як її накрив щільний вогонь артилерії. Віктор, який сидів на броні, закрив собою від осколків двох побратимів, але сам отримав важке поранення. Хлопці намагалися зупинити кров, проте врятувати друга не змогли. Частина продовжувала відступати під щільним вогнем противника, тому бійці змушені були покласти тіло Віктора Ходака біля однієї з хат невеличкого села під Іловайськом. Сподівалися, що незабаром повернуться і заберуть побратима. Та невдовзі у хату влучив снаряд, вона запалала, а повернутися по тіло українським військовим завадили росіяни. Офіцер ворожої армії заявив, що вони самі поховають усіх загиблих…
Так тіло Віктора Ходака зникло у горнилі війни. Важко уявити, якими були для Ганни Володимирівни наступні три місяці. Вона об’їздила всі морги у Дніпропетровську, Запоріжжі, Черкаському, передивилася на десятки понівечених тіл, серед яких шукала (і боялася знайти) рідного сина. Жінка зустрічала хороших людей, які намагалися допомогти у її пошуках. Але траплялися їй і відверті покидьки. Як, до прикладу, офіцер із військової частини Віктора, який сказав згорьованій матері: «Шо ви його шукаєте? Може він десь в кукурудзі сидить?!»
Упізнати сина серед загиблих хлопців не вдалося. Лишалася остання надія: на результати аналізу ДНК. І ось, через три місяці від початку пошуків, жінці повідомили, що результати аналізу ДНК Ганни Володимирівни співпадають із даними загиблого, похованого у безіменній могилі під Дніпропетровськом. Незабаром родина отримала дозвіл на перепоховання. І до Новосанжарського району прибув перший «Вантаж 200».
Похорон героя
Ховати Віктора Ходака виходить усе село. За армійською вантажівкою, яка везе до кладовища зачинену труну, ідуть сотні людей. Щоб проститися із загиблим героєм, приїжджають бійці з військової частини Віктора, воїни-інтернаціоналісти із Новосанжарського району, громадські активісти та представники влади. На кладовищі біля труни із тілом солдата говорять про героїзм та Україну.
— Він був справжнім героєм. Він захистив від війни усіх нас, щоб ми мали над головою мирне небо! — говорить сільський голова Юрій Мовчан.
— Можна прожити довге життя, але померти негідником. А можна померти молодим, але піти героєм. Саме таким був Віктор Ходак. Він назавжди залишиться у наших серцях! Герої не вмирають! — лунко звучать у морозяному повітрі слова голови районної ради Геннадія Супруна.
— Ми повинні зробити все, щоб його смерть не стала марною. Щоб його справа була доведена до кінця й Україна відстояла свою цілісність та незалежність! — переконано говорить виконуючий обов’язки голови Новосанжарської РДА Роман Павліченко.
Люди стоять великим колом навколо труни героя. Чоловіки стискають губи і опускають очі донизу. Жінки плачуть. Ганна Володимирівна припадає до гробу із тілом свого сина. Її підтримують рідні.
— Тридцять років тому ми ховали Юрія Лобача, загиблого на афганській війні, — пригадує голова районної організації воїнів‑інтернаціоналістів Михайло Коркішко. — Тоді здавалося, що війна більше не постукає у наші двері. Але сьогодні нам знову доводиться ховати свого земляка, який загинув у бою. Так не повинно бути, такі молоді не повинні йти…
— Віктор… був нам… як брат, — схвильовано говорить Сергій Задорожний, бойовий побратим Віктора Ходака. — Він не просто помер за Україну, він загинув як герой, прикривши собою хлопців…
У морозяному повітрі лунко тріщать черги автоматів і героя проводжають військовим салютом. Духовий оркестр грає «Ще не вмерла Україна» і труну повільно опускають до могили. «Герої не вмирають! Спи спокійно, герою. Ми не забудемо про твій подвиг! Герої не вмирають! Ми обов’язково відстоїмо Україну, за яку ти віддав життя! Герої не вмирають! Ми пам’ятатимемо…»
