Свічка перед іконою
Я — за те, щоб усі люди лікувалися виключно в медичних закладах, але як ніхто розумію, чому вони часто відмовляються від цього і шукають цілителів та екстрасенсів. Уявіть таку картину: налякана хворобою людина наївно їде в самісіньку столицю, щоб у найкращій клініці її обнадіяли і підтримали, а там чує від хірурга, що справи у неї — гірше не буває, і що життя її взагалі залежить від того, скільки в неї є грошей. В умі порахувавши свої статки, ошелешена людина розвертається і йде геть. А вслід – як вирок: «Якщо шукатимете знахарів, то втратите і час, і шанс».
Очевидно, хірург тому такий безальтернативно-цинічний, що він геть усе знає про хворобу та її наслідки. Йому нема коли розводити сентименти, у нього короткий передих між операціями, що йдуть безперервним потоком. Сотні облич, сотні історій хвороб, сотні сліз і трагедій. Для нього вже все у множині. А людина, у котрої одне життя, один біль і один страх, не хоче потрапляти у цей безликий конвеєр. Вона по-дитячому сподівається, а раптом ще не все так погано, вона вірить у диво, а тому має право на вибір. Що її чекає на цьому шляху? Чергове розчарування? Радість зцілення? Покаянне повернення до операційної?
Ось і я не можу дати раду думкам і прийняти рішення. Їду в Полтаві до церкви, картаючи себе, що оце як біда — так і до Бога, навіть у будній день, а як було гаразд, то, здебільшого, — лише на свята. Але хтось нас таки правильно скеровує, якраз у потрібний час і за правильною адресою. У Свято-Покровському храмі до мене підходить жіночка і каже пошепки: «Я вам зараз покажу, яка у нас є ікона». Мабуть, це одна з ревних прихожанок. Іду за нею в лівий куток. Ікони не бачу, лише біле тло, взяте в рамку.
— Придивіться, на чистому папері пробивається лик святого. Наш отець Миколай побачив це диво і тепер усі можуть лицезріти. Це святий Агапіт, він допомагає хворим. Тут ось і молитва є, можете прочитати, — говорить прихожанка.
Прочитати не можу, літери розпливаються, бо напередодні багато плакала. Молитися невидимому лику теж якось незвично. Добре, що поруч велика ікона цього ж святого. У нього сумний і багатостраждальний погляд, а в руках пучечок зілля. Я розумію, що він мені його не дасть, тому прошу інше:
— Святий Агапіте, пошли мені цілителя від Бога, який знає таємниці спасіння, і всели в моє серце віру в нього.
Удома в Інтернеті шукаю інформацію про святого Агапіта. Досі знала лише про одного небесного цілителя Пантелеймона. Інформації багато і вся лягає на душу: 900 років тому Агапіт Печерський був першим лікарем України-Руси, зціляв молитвою і травами, які сам заготовляв. Рятував і багатих, і бідних. Коли врятував князя Чернігівського Володимира Мономаха, то відмовився від його щедрих дарів: «Це не я тебе вилікував, а Господь» (Читала ці рядки, а у вухах дисонансом звучало: «Ваше життя залежить від того, скільки у вас грошей»). Мощі святого вже дев’ять століть лежать у Ближніх печерах Києво‑Печерської Лаври, а дух його є покровителем лікарської справи на нашій українській землі.
Ставлю свічку перед іконою. Вогник маятничком похитується вперед-назад, ніби стверджує: так, так, так. Я ще не раз повертатимуся сюди. І вже знаю, на кого сподіватимуся...
Наділений талантами
Про цілителя Климентія Михайлюка я давно чула від людей, яких шаную і яким довіряю. Читала багато статей про нього і дивувалася, що є така вперта в боротьбі за утвердження свого життєвого кредо людина. Тоді мене ще не турбувало здоров’я, тож цікавість здебільшого зосереджувала не на цілительському дарі цього чоловіка, а на його творчих талантах і здобутках. Перекажу їх дуже коротко. У літературі Климентій Михайлюк — поет, прозаїк, публіцист, член Національної спілки письменників України та Міжнародної асоціації письменників. Видав 24 книги, більшу частину яких власноручно ілюстрував, бо відомий ще і як самобутній художник. Одна книга — пісенна, сам написав і слова, і музику. На підході — нові книги для дітей, котрі Міністерство освіти України рекомендувало як методичні та ігрові посібники для навчальних і дошкільних закладів. Письменник — відомий і успішний. Та не завжди творче життя Михайлюка текло, як гомінка річечка. Був час, коли його не друкували, бо теми, які гостро підіймав поет, ішли в розріз із комуністичною ідеологією. Взяти хоча б такі рядки: «Устань з колін, вкраїнська мово, і піднімись на повен зріст. А хто твоє не любить слово, хай український хліб не їсть». Могло це подобатися тим, хто зрусифікував Україну? Тому книгу «Правда кличе» йому довелося видати в Канаді. Іншу книгу під назвою «Сповідь» у 1994 році піддали інквізиції у його рідному місті Стрий: міський суд спалив її на вогні за вказівкою міської прокуратури. Згодом 3000 примірників було відновлено за постановою Міжнародного суду, а винуватці понесли покарання. Ось як поет потерпав за любов до України, за багаторічні заклики до волі та незалежності нашої держави. Але ніколи не корився і залишився національним по духу і крові митцем. Іншому такого переліку творчих успіхів і гонінь вистачило б для повної біографії. А для Климентія Михайлюка це лише одне крило в його польоті. Друге крило — лікарська діяльність.
Сім дипломів лікаря
До речі, комуно-імперська влада не завжди відважувалася карати письменника за політичну непокору, тоді вона пускала в хід інші методи: Михайлюка цькували й звинувачували у незаконній медичній практиці. Річ у тім, що лікував він не лише офіційними, а й народними методами. Не лише природна жадоба до науки, а й прагнення стати недосяжним для нападок зловмисників, підштовхнули лікаря з дипломами Львівського медучилища та Донецького медінституту й далі підвищувати професійний рівень. Він закінчив курси біоенергокоректорів, факультети післядипломної освіти за спеціальностями космічний біотерапевт, сугістолог, а також заочно два факультети вишів (історичний та психологічний), а нині готується до державних екзаменів у Дрогобицькому медичному університеті, тож буде ще й реабілітологом. Та чи не найбільше досягнення — диплом Народного медичного інституту, отриманий у Тибеті. Жив там і вчився сім років за державний кошт, а повернувшись, відкрив приватний лікувальний центр «Дар» і став його провідним лікарем. А ще він — кандидат медичних наук, академік міжнародного значення, член Київської академії нетрадиційної медицини, посвячений учень храму «Безсмертя». Ось так насичено, не гаючи ні години, постійно збагачуючись знаннями і практикою, цей чоловік живе і творить.
Його пацієнти мешкають по всьому світу: у Туреччині, Німеччині, Канаді, Італії… Проте свою цілительську місію Климентій Михайлюк вбачає в тому, щоб повертати здоров’я українцям. Отож, і не зреагував на жодне запрошення лишитися за кордоном, де йому обіцяли і спокійне життя, і власну клініку. Лікує від астми, гангрени, ревмокардитів серця, онкозахворювань, паралічу, менінгіту, бронхіальної астми, мастопатії, псоріазу, остеохондрозу та ще багатьох недуг. І кожен третій випадок — порятунок за безнадійних обставин. Чого вартий той факт, що завдяки його лікуванню сотні жінок із офіційним діагнозом «безпліддя» стали мамами! У книзі «Пагінці надії» лікар зібрав десятки відгуків своїх пацієнтів, які просто вражають. Здебільшого, це листи людей, котрі надсилали слова вдячності цілителю у редакції газет, на радіо чи телебачення, а ті, з пошани до лікаря, переадресували їх потім на медичний центр «Дар».
Оце його життя
Приймає цілитель і на виїздах, і в себе в «Дарі». У Києві, наприклад, на його приїзд нині чекають півсотні постійних пацієнтів, котрі зазвичай приводять із собою ще й родичів чи знайомих. А в Стрию на дверях його центру висить попередження: іде ремонт. Це означає, що умови тут поки що не дозволяють працювати в повному об’ємі. Але люди й поза стінами закладу знаходять лікаря, а він не може їм відмовити.
Климентій Михайлюк сам установлює діагноз. Коли про щось запитує, треба дивитися у вічі. Про цю його екстрасенсорну здатність теж багато написано. Ще більше — про метод лікування «Живою водою», а конкретно — ін’єкціями на основі витяжок із 10 трав. Яких саме? Ніхто не знає. Напевне, це саме те зілля, яке я бачила в руках Святого Агапіта.
— Невже ви справді такий всемогутній і всім допомагаєте? — не стримуюся чергового разу від запитання.
— Допомагаю всім, але не всіх можу врятувати, адже багато людей звертаються аж занадто пізно. На жаль, трапляються безнадійні. Я в такому разі нічого не обіцяю і чесно кажу рідним, що можу лише на деякий час продовжити життя або зменшити болі. Та коли відчуваю, навіть попри дуже поганий прогноз, що не все втрачено, то беруся лікувати і виліковую. Хто ж приходить при ранніх ознаках хвороби, їх результати одужання — швидкі й блискучі.
Боже мій, коли ж він пише вірші? Коли малює картини? Коли, награючи на піаніно, складає пісні? При першій же зустрічі запитаю в нього, бо ж у голові не вкладається, як можна все суміщати в одному дні й у одному житті.
Так думаю сама собі, але ось розкриваю подаровану Климентієм Михайлюком книгу його поезій і натрапляю на відповідь: «Оце моє життя. Оце мій день блакитний. Крута дорога, їй нема кінця. Я все роблю, щоби лише не сліпли від болю і від розпачу серця. Оце моє життя. Оце мій день блакитний».
