Удень ходив на роботу в офіс, увечері ішов воювати на Грушевського
— У мене, як і у більшості солдатів, є пістолет і автомат. Так от, вони на війні не потрібні! — посміхається 25‑річний Едуард Горошок. Він приїхав додому на кілька днів з «Азову». Ми п’ємо каву, і він розповідає про життя у зоні бойових дій.
— Зараз усе вирішують артилерія та розвідка: хто краще узнав координати супротивника і влучніше його накрив, той і перемагає. Автомат просто дає можливість відчувати себе мужиком. Це як на Майдані, коли ми ходили із дерев’яними палицями і почувались захищеними. Узагалі, я вважаю, що події на Сході — це продовження Майдану, але вже у масштабах усієї країни.
Про Майдан Едуард знає не з телебачення і не з розповідей друзів. Його революція застала у Києві, де він працював, відпочивав із друзями і займався екстремальними видами спорту. Два роки тому ми писали про Едуарда як про любителя сноуборду та активного відпочинку. Тепер — як про учасника революції та солдата новітньої україно-російської війни.
Активна фаза Майдану для нього, як і для більшості учасників тих зимових подій, почалася 19‑го січня. Едуард у перших рядах активістів «Правого сектора» та футбольних фанатів ішов на вулицю Грушевського.
— Я бачив, як почалися перші сутичку із міліцією, як били кийками людей, як почали розхитувати автобуси. Бачив, як полетів перший «молотов». Пам’ятаю, я відійшов метрів двісті назад від епіцентру подій і побачив, як бабусі та жінки розбивають бруківку і підносять хлопцям. Тоді я зрозумів: зворотної дороги вже немає. У мене не було ненависті до цих міліціонерів, до того «Беркута». Просто розумів: якщо ми зараз відступимо, міліція піде вперед і битиме оцих жінок, старих, усіх без розбору, як було вже 30‑го листопада і 1‑го грудня. І я повернувся на передній край.
Так для Едуарда почалося протистояння на Грушевського. З того дня він фактично жив подвійним життям. Удень у сорочці та піджаці працював у офісі, увечері перевдягався у щось практичне, одягав маску на обличчя та окуляри і ставав одним із бійців Революції Гідності.
— Уранці повертався додому, щоб перевдягтися і знову їхати на роботу. Дорогою пив молоко, тому що легені просто вивертало від газу «Терен-5». День працював, увечері знову їхав туди. З’явилась інформація про перших убитих на барикадах. Потім друзі розповіли, що десь під Броварами знайшли тіла закатованих активістів. Проте страху не було. На Грушевського був справжній кураж! Хто займався екстремальним спортом, той зрозуміє.
Звалив Леніна і поїхав воювати
— Я знаю, що у Нових Санжарах до повалення пам’ятника вождю комунізму багато людей поставились негативно. Пізніше багато хто з них нарікав: «Ви Леніна звалили, а більше ні на що не здатні! Ідіть воюйте!» Я так і зробив. Скинув Леніна і поїхав воювати.
Едуард дійсно 23‑го лютого на кілька днів приїхав з Києва до Нових Санжар і був одним із активістів, які звалили пам’ятник Іллічу перед «білим домом».
— Тоді дзвонив до багатьох своїх друзів, звав прийти вранці на площу. Деякі відмовлялись. Говорили: хай стоїть, це наша історія. Як може бути історією пам’ятник вождю іншої держави, яка знищувала українців?! Майдан, до речі, чітко показав, де справжні друзі, а де так, люди, із якими можна було посидіти за пивом. Потім війна ще відсіяла — і зараз друзів лишилось зовсім небагато. Багато хто не розуміє і сьогодні, навіщо йти воювати і за що.
Сам Едуард позакінчував справи у Києві й у вересні поїхав на тренувальну базу «Азова». Говорить, що саме цей батальйон обрав невипадково: чув, що його командир Андрій Білецький не залишає своїх хлопців і дорожить кожним бійцем.
— Їхав воювати, тому що потрібно було допомогти державі. Це не значить, що ти такий собі каратель і готовий убивати людей. Просто у мирний час можна працювати, а у військовий треба брати до рук зброю.
У «Азові» Ед зустрів різних людей. І молодих хлопців з числа футбольних фанатів, які так само пройшли Майдан і Грушевського. І націоналістів, які готові віддати життя за ідею. І звичайних дядьків років 45 — 50-и, які пішли на війну добровольцями і чомусь обрали саме «Азов».
— Є у нас навіть один хлопець з Уралу. Він приїхав воювати проти путінського режиму. Чекає, що після перемоги у нас і в Росії нарешті скинуть імперську владу.
На покращення автомата йде 15—20 тисяч гривень
На відміну від хлопців із Збройних Сил, на забезпечення і спорядження Ед не скаржиться. Говорить, що купують їм хоч і не все, але забезпечують якісними речами. Має бронежилет класу 5+, зручний та теплий одяг, взуття, яке може витримати увесь зимовий сезон, а не розпастися за тиждень.
— Хлопці, яким видавали стандартні армійські берци, прозвали їх «1000 кроків». Більше вони просто не виходжують.
Едуард говорить, що їм регулярно платять заробітну плату. Суму не називає, але запевняє, що на потреби бійця грошей вистачає. Чимала сума йде на забезпечення медикаментами. Наприклад, аптечка нашого героя затягне тисяч на 7 гривень.
— Це не значить, що ти так про себе турбуєшся. Найчастіше у бою власну аптечку доводиться використовувати, щоб допомогти побратиму. Але натомість ти знаєш: якщо поранять тебе, хтось, не роздумуючи, віддасть свою аптечку тобі.
Чимало грошей іде на удосконалення зброї. Хоча Едуард і стверджує, що автомати на цій війні не такі потрібні, як артилерія та повітряна розвідка, проте іноді зброя може врятувати життя.
— На апгрейд (удосконалення — авт.) автомата може піти 15—20 тисяч. Це ти купляєш, наприклад, газовідвідник, коліматорний приціл. Що це дає? У потрібний момент це дасть тобі виграти 0,5 секунди часу і, можливо, врятує життя!
За кілька місяців війни Едуард не став карателем чи машиною для вбивства. Говорить, що після перемоги України хоче повернутися до роботи, створити сім’ю і жити мирним життям. Проте зараз інші потреби часу. Відпочивши кілька днів у мирних Нових Санжарах, наш герой повернеться до своїх побратимів у «Азов».
