Не є секретом те, що на загальноукраїнському рівні проблем у медичній галузі вистачає. «Хабарі вдячності» лікарям давно стали притчею воязицех, як і недолугість реформування первинної ланки, провал із політикою утворення шпитальних округів, змова лікарів та фармацевтичних фірм щодо виписування «потрібних» рецептів та направлень на «потрібні» аналізи і до «потрібних» лікарів, зрозуміла річ, з належним відкатом. Не дивно, що новий міністр охорони здоров’я в розгубленому стані і не може сформувати міністерство. Усе пов’язано, заплутано.
Та залишимо загальноукраїнські медичні питання, адже на місці не бракує своїх, ніби не таких гострих, але не менш підозрілих. Автор цієї статті не мав ні найменшого бажання «засвітити» своє прізвище ще раз на шпальтах тижневика. Але події останніх днів змушують це зробити. Остання сесія районної ради, на якій розглядалось питання призначення керівника центральної районної лікарні, повинна була привести до профілактичного оздоровлення, тому що на засіданні профільних комісій перед сесією сеанс «лікувальної терапії» нібито було проведено. Насправді, цього не сталося. Не допомогло. На засіданні профільних комісій, уже після сесії, де розглядалось питання, а правильніше, лист-скарга про невиплату матеріальної допомоги працівникам поліклінічного відділення, окремі їх члени (і я також) переконалися, що висновки виконуючий обов’язки головного лікаря Іван Супруненко не зробив. Людей, які просили допомоги, він вважає «другосортними», тому що вони без медичних дипломів. Інакше не говорив би, що ці громадяни до обіду працюють, а потім вештаються без діла. Оце вам, дорогенькі, відплата за ті підписи в його підтримку, що звучали на сесії.
Не прошу четверту владу, яка формує громадську думку, підігрівати нездорову цікавість жителів району до теми призначення головного лікаря лікарні. Але і не можу залишити поза увагою той факт, що і тижневик «ЕХО», і районна газета «Колос» у один голос стверджують, мовляв, голова районної ради Василь Мирошнеченко вирішив перенести питання призначення головного лікаря на наступну сесію. Із якого це дива? По-перше, не голова ради одноосібно вирішує це питання; по-друге, на сесії однозначно було сказано, що рішення не прийнято. Дарія Срібна в статті «Якби в лікарні виявили якісь порушення, то Супруненко вже давно сидів би!» озвучила цю позицію. Дослівно: «Та крапку в цьому процесі ставить Василь Мирошнеченко. Він оголошує рішення з цього питання не прийнятим…» Саме так і було.
Мене, як депутата районної ради, дивує той факт, що вже через п’ять днів після сесії районна газета «Колос», де головним редактором є також депутат районної ради Наталія Пузина, замість того, щоб надрукувати редакторську статтю про цю подію, ставить передовицею матеріал неакредитованого автора Олега Решетила «У Кобеляках з головлікарем намудрували». Олег Миколайович не пожалів образливих слів на адресу депутатів, назвавши їх «групою недоброзичливців», «рахувальниками», «недругами», «противниками», а саму сесію — «зрежисованим мітингом з базарною тематикою».
Я, як лікар, не про все можу розказати. Наприклад, про деякі «гарні показники» лікувального закладу. Не хочу і не можу перейти червону лінію (це я озвучив на сесії). Адже медицині я присвятив своє життя. І майбутнє колективу, де працював дуже довго, мені не байдуже. Та все ж про деякі речі скажу. Зроблю перший закид — нерозумна кадрова політика. Це м’яко сказано, бо можна і жорсткіше. Досвідчені спеціалісти (не називаю прізвищ, викинутих на бруківку), як і молоді кадри, довго не втримуються, житла немає. Значна кількість пацієнтів не можуть довірити своє життя районній лікарні і їдуть у пошуках допомоги в обласний центр чи інші міста.
Другий закид — ланка первинної допомоги. Мова йде про взаємовідносини двох колективів. Центр ПМСД уже два роки «як у гостях» в Івана Івановича. І вважає він цих «гостей» непроханими «пеемседушками». Територією лікарні цим працівникам ходити заборонено, збиратись більше, ніж удвох, також. Дійшло до того, що навіть збори трудового колективу ПМСД у приміщенні лікарні проводити не дозволено. Це що, приватний сектор?
Третій закид — на сесії районної ради присутні почули багато хороших і теплих слів на адресу Івана Івановича. Аж сплакнути хотілося, який то хороший головний лікар. Та за лаштунками показухи — негласна змова підтримки, взаємне покривання, спекуляція на бідах і проблемах. «Консіліум підтримки» діє і сьогодні. «Смотрящі» вправно заставляють переписувати заяви про відсутність групи підтримки на роботі в день сесії. Якщо до цього писали з проханням вирахувати години відсутності із зарплати, то зараз, посмілішавши, робиться приписка «відпрацюю в інший час». Смішно? Так, але такі реалії лікарні. Спробуй щось заперечити!
У цій публікації немає сенсу передавати зміст критики, висловленої на сесії. Це відображено в протоколі засідання. Цікаво, що всі негаразди виконуючий обов’язки головного лікаря відкидав. А ось успіхи, діючи всупереч правилам лікарської етики, приписував собі: з руїни зробив райський куточок, що все в нього схоплено, що лише він збереже лікарню, що тільки при ньому хворі нагодовані. Забув при цьому, що існуючий успіх, якщо він і є, досягався не за рік-два. До цього лікарня йшла довгий час. І заслуга в цьому також колишніх головних лікарів, починаючи від Миколи Лукича Іващенка, закінчуючи Миколою Євтихійовичем Мельником. Усього трудового колективу лікарні, депутатів попередніх скликань і теперішнього, керівників району, які завжди питання лікарні ставили і ставлять одним із пріоритетних.
І наостанок. Мене в одній із статей назвали «колишнім лікарем-терапевтом». Колишніх лікарів не буває. Лікар — це на все життя. А от головний лікар — це тимчасово. І з цим потрібно змиритись.
