Минулого тижня кореспондент «ЕХО» разом із новосанжарськими волонтерами побував у Попасній, Артемівську та Костянтинівці. Протягом усієї мандрівки Луганщиною та Донеччиною нас супроводжував акомпанемент далеких і близьких вибухів. У такій атмосфері наші солдати живуть, воюють і вірять у перемогу.
Мордор на Донбасі
На Схід ми виїжджаємо пізно вночі, щоб затемно проїхати безпечною Полтавщиною та Харківщиною, а до зони військового конфлікту потрапити вже завидна. Традиційно у далеку дорогу їдуть два змінних водії. Цього разу це Сергій Коєв та Сергій Муха.
Уже на шляху до Слов’янська нас зустрічає сонце, яскраве і тепле, як на лютий місяць. Та зовсім скоро назустріч починають бігти важкі сірі хмари, які ховають сонячні промені. Чим далі на схід, за вікном стає все холодніше, а хмари — темнішими та важчими.
— Пам’ятаєте, як у «Володарі кілець»? З однієї сторони — світлі сили, сонце і тепло. З іншого — темрява, орки і Мордор, — сумно посміхається волонтер Юлія Солодка, дивлячись у вікно. Для неї нинішня подорож на Схід — уже двадцять восьма.
Справді, чим далі ми від «великої» України, тим більше навколо слідів руйнування, тим менше ознак цивілізації.
За Слов’янськом ми об’їжджаємо підірваний ще влітку автомобільний міст. Воїни армії ДНР, які так переймаються долею Донбасу, не надто бережуть його інфраструктуру. Ще один міст, вже на шляху до Попасної, уцілів після вибуху, проте уся середина його зруйнована і машини об’їжджають вузькою колією по краю.
У самій Попасній — сліди минулих боїв та обстрілів. Зруйновані приватні будинки. П’ятиповерхівка, у якої вибухом рознесло два верхніх поверхи. У багатьох уцілілих будинках — вікна забиті дошками. Очевидно, жителі не винесли приходу «русского міра» і перебралися туди, де затишніше. Цікаво, як сепаратисти пояснюють той факт, що у областях, які контролює «кривава хунта» — на Полтавщині, Київщині, Дніпропетровщині, Сумщини — усі ціле, не літають кулі та снаряди і немає війни? І лише там, куди приходить ДНР і ЛНР, з’являються розруха і смерть.
Волонтери возять на Схід усе, крім зброї
Перша точка нашого маршруту — селище Комишуваха на Луганщині. Тут волонтери передають посилку нашому земляку Жені Дем’янку із Великого Болота. Доки солдат забирає чисельні коробки та пакунки і паралельно спілкується з волонтерами, ми встигаємо поговорити з його побратимами. У солдат української армії настрій позитивний: жартують, посміхаються, розповідають веселі історії. І це все на фоні безперервної канонади. Стріляють чи то по Попасній, яка зовсім поруч, чи по Дебальцевому, яке знаходиться на сорок кілометрів східніше.
— Це «Гради». Наші. Полетіло. А це вже прилітає. З міномета, — по звуку визначають солдати.
Усі вони — артилеристи батареї 122‑міліметрових гаубиць. Те, що в української армії не вистачає зброї та боєприпасів, хлопці заперечують.
— Снарядів у нас хватає. Так, є такі, які ще у 80‑х робили. Но летять вони нормально. Патронів до «калашів» — тим більше. Цього добра вистачає.
Про можливе перемир’я (розмова відбувається 12‑го лютого) хлопці говорять із посмішками. Мовляв, хотілося б, щоб усе це скінчилося, але не віриться. На прощання ми традиційно фотографуємося із нашим земляком Женею та незнайомими нам, але не менш рідними, бійцями. Тут, на східному фронті, волонтери не ділять солдатів на «своїх» і «чужих». Чужі там, по ту сторону. А тут усі свої, усі — земляки, українці.
Із Комишувахи через Попасну їдемо на Артемівськ. Дорогою перестрічаємо кілька мікроавтобусів із написом «Волонтерська сотня». Це — колеги із Вінницької області. Так їдуть і везуть усе необхідне до зони війни з усієї України.
— Мені вже хлопці дзвонять і на повному серйозі прохають: «Юля, привези ступицю до гаубиці! Дуже треба!» Знають, що волонтери, як треба, все дістануть. Але якщо серйозно, то ми возимо усе, окрім зброї. Хоч чимось має Міноборони забезпечувати!
На перехресті перед самим Артемівськом ми чекаємо на Віталія Олійника. Повз нас одна за одною проїздять вантажівки з важкими гаубицями. Одна, друга, третя, п’ята… Воювати нам таки є чим. Хоча мир, нехай і поганий, таки кращий за добру війну. Із цим не сперечаються ні в тилу, ні на фронті. Але чи буде він, той мир? І коли?
Віталій Олійник із товарищами приїздить на «Камазі» за п’ять хвилин. Встигає обійнятися із волонтером Юлією, перевантажити на машину гуманітарні посилки від земляків і передати привіт рідним. Далі — знову застрибує у вантажівку та їде. На війні немає часу для довгих розмов. І у військових тут — не курорт, а бойові завдання.
— Часто буває, що ми приїжджаємо, а хлопців кудись засилають — і ми навіть зустрітись не можемо, — пояснює Юлія Солодка. — Буває, доводиться і назад посилки везти. Але частіше залишаємо іншим нашим, а вони потім передають.
«За п’ять метрів від мене хати у повітря злітали!»
У Костянтинівці ми маємо дві зупинки. На першій нас обступає ціла новосанжарська діаспора. Тут несуть бойову службу Володимир Романяк, Віктор Осипенко, Богдан Мирошниченко, Олексій Кондрашкін. А от іще з одним земляком, Олександром Оніпком, волонтери розминулись.
Найбільш веселий та балакучий з усіх наших бійців — Богдан Мирошниченко. Він із радістю приймає гостинці від рідних, але повідомляє, що нічого цього їсти не буде, тому що… їде додому.
— Я це все хлопцям залишу. А мені комбат на місяць відпустку підписав! — хвалиться боєць волонтерам.
Доки Богдан здає зброю та збирає у дорогу рюкзак, ми йдемо на невелику екскурсію. Володимир Романяк, який тут відповідає, здається, за все, показує нам територію, зброярку та кімнати відпочинку. Час від часу заходять бійці, щоб здати чи отримати автомат. Володимир періодчино із кимось говорить по рації, дає вказівки та накази. За його розпорядженням нас напувають гарячим армійським чаєм.
Про бої та жертви тут говорять мало. Більше розпитують про життя там, у мирній Україні. Кожен боєць при зустрічі з волонтерами згадує свій дім. І хоче якнайскоріше туди повернутись. Але — тільки після перемоги.
Попивши із солдатами чаю, ми повертаємося до мікроавтобуса. Дорогою зупиняємося у зброярці і розглядаємо різноманітну зброю: автомати, гранатомети, кулемети. Деякі — зі слідами вогню, деформовані та потрощені.
— Це зброя наших хлопців, які згоріли у БТРі, — стримано пояснює Володимир Романяк. — Хлопців уже немає, а зброя лишилась, її потрібно списати. Це теж частина моєї роботи…
Біля мікроавтобуса ми прощаємося із хлопцями. Юлія обіцяє бійцям невдовзі приїхати ще. Тепер, коли дорога на Дебальцеве закрита, можна буде частіше бувати у цій частині фронту.
Не виїжджаючи із Костянтинівки, прямуємо до інших земляків. На жаль, Владислава Гончаренка також не застаємо на місці. А от Євген Колодочка приїзду волонтерів радіє щиро і неприховано. Щоправда, намагається відмовитися від великої кількості продуктів, які передали бійцям новосанжарці.
— Навіщо мені стільки? Я собі і готувати дуже зараз не хочу. Хлопців відправили на бойове завдання — наш намет майже пустий. От повернуться хлопці, тоді можна буде борщі варити чи ще щось. А так…
Утім, у Юлії Солодкої уміння розмовляти з солдатами відпрацьоване досконало. І незабаром товариші Євгена переносять до намету гуманітарну допомогу з Новосанжарщини: ковдри, теплі речі, смачні страви, які минулого тижня готували жінки у «Антеї»: голубці, котлети, салати і таке інше. Це, звичайно, не міноборонівські «сухпайки».
— Із того «сухпая» можна їсти тільки тушонку та ще каву чи чай повитягати. Кашу теж можна їсти, якщо хочеш, щоб у горлі застрягла, — сміються солдати.
Костянтинівка — крайня точка нашого маршруту. Звідсіля ми вирушаємо у тривалу, шестигодинну зворотню дорогу. Чим далі ми від’їжджаємо від зони бойових дій, тим кращим стає настрій у Богдана Мирошниченка та його товариша із Кременчука, який також їде у довгоочікувану відпустку.
— Невже місяць я спатиму і біля мене нічого не бахкатиме?! — не вірить сам собі Богдан. І згадує важкі бойові будні:
— Коли ми стояли у Вуглегірську, то нас накривали так — мама, не горюй! За п’ять метрів від мене хати у повітря злітали! І досі не вірю, що звідти живим вирвався і зараз їду додому.
Зворотня дорога минає без пригод. Близько двадцять третьої Богдан ступає на землю рідної Малої Перещепини, щоб уже за п’ять хвилин обійняти близьких та друзів.
***
Волонтери відпочинуть, напевно, лише тоді, коли закінчиться війна. Автор ще пише ці рядки, а Юлія Солодка вже вирушає у чергову поїздку на Схід, термінову і незаплановану. Двадцять дев’ятий раз.
