Дехто із читачів «ЕХО» у коментарях на редакційному сайті або під час розмов віч-на-віч пред’являє претензії автору цієї статті в критиканстві та популізмі. Мовляв, критикуєш тому, що це легше, аніж брати на себе відповідальність і тягти «державного воза». А критикуючи, нічого не пропонуєш. Взагалі то пропонувати мають люди, які хочуть влади. Ну, щодо «взяття відповідальності», то ця теза в українських реаліях виглядає просто смішною.
Приведу приклад. Кілька місяців поспіль представники однієї політичної сили, які із незрозумілих нікому (напевне, і їм в тому числі) причин отримали посади в органах виконавчої влади, тягли «воза» управління. Тягли, прямо скажемо, не надто ефективно. Ну і яку відповідальність вони понесли? Крім того, що їх познімали з посад? Аж ніякої.
Але мова — не про них. Одні «потягли», зараз інші пробують. Невдовзі треті прийдуть. Або й взагалі «піпірєднікі» повернуться, що цілком реально. Мова про те, чи існують якісь інші ефективні способи боротися за свої права, захищати свої інтереси у тієї більшості українців. Безумовно, існують. І про це вже писано-переписано і на сторінках «ЕХО», і в інших виданнях. Та чомусь земляки із впертістю мух лізуть у тенета політичних партій, шукаючи в цьому єдиний можливий шлях.
Ось і недавно довелось стати учасником розмови на кобеляцькому ринку. Покупець картоплі, обурюючись нинішньою економічною ситуацією, почав задавати риторичні питання. У якості аудиторії слухачів виступали продавець картоплі та автор цих рядків.
Покупець: «Ціни ростуть щодня. Як платити за газ — я не розумію. Хто винен?»
Продавець: …
Автор: «Як, хто винен? Ви винні, ось цей чоловік, що картоплю продає, винен, я винен».
Покупець: «Ось восени вибори будуть. За кого ж голосувати? Я вже й не знаю. Он Каплін (нардеп від Блоку Петра Порошенка) наче за народ виступає».
Продавець:…
Автор: «Ага, ще за Капліна проголосуйте. Або за Ляшка».
Покупець: «Так, а хто ж народ підніме?»
Продавець:…
Автор: «А, ніхто. Ті, на кого Ви сподіваєтесь, знаходяться в середині діючої системи. Вони — нові «підгузки», якими мають замінити «зас…ні». Ви самі пробували щось зробити? Вийти на акцію протесту, скажімо».
Покупець і Продавець:…
Ось така п’єса із реального життя. А далі — знову ж реальна історія, котра мала місце п’ять років тому.
Було це у 2010‑му році. Тоді в Кобеляках, як і в багатьох інших населених пунктах, щез інсулін. Для тих, хто не знає, — це препарат, без якого не можуть жити хворі на цукровий діабет. Автор статті належить до цієї категорії людей.
Виникло одвічне запитання: «Що робити?» Варіантів відповідей було небагато. Але вони були. Один із них — мовчки страждати від ускладнень і померти, «розуміючи» якісь міфічні проблеми і керуючись принципом «А що я зроблю?» Більшість хворих — «зрозуміли».
А можна — не мовчати і діяти. Що було зроблено? З’явилась стаття під назвою «Інсулін» від 12-го листопада 2010 року. У ній автор попередив тодішню кобеляцьку владу, що залишає за собою право на будь-яку форму мирного протесту. Ну й, звичайно, направив відповідні звернення у відповідні інстанції. Акція протесту була призначена на 14-те листопада.
…Наступного дня у кобеляцькій аптеці інсулін з’явився. Причому — для всіх, а не для однієї «крикливої» людини.
…На акцію протесту прийшли близько десяти чоловік. Із них — четверо чи п’ятеро тих, хто прагнув протестувати. Крім них під стіни РДА прибули Анатолій Таранушич, як працівник цієї установи, головний лікар Іван Супруненко, завідуючий поліклінікою Валерій Коробейник, завідуючий аптекою Олег Безима. Безумовно, необхідність у самому протесті на той момент уже відпала. Адже результат був досягнутий. Принципово важливим є той факт, що жодна політична сила не переймалася проблемою відсутності інсуліну.
Інша історія. Весна 2013‑го року. Перегонівка під загрозою закриття школи. Місцева громада мобілізується, згуртовується і домагається того, щоб навчальний заклад у селі залишився. Щоправда, у цьому випадку одна із політичних сил перегонівців підтримувала. Та все ж вирішальну роль зіграла здатність простих людей боротися за свої інтереси.
Принагідно потрібно зауважити, що в обох згаданих випадках успішної боротьби за свої права жодна людина, тварина чи пам’ятник не постраждали.
…Зараз українців лякають страхітливими цінами на газ. І знову стверджують, що альтернативи цьому немає. Брешуть, звичайно. Можу будь із ким побитися об заклад, що у вимогах МВФ з надання кредиту не йдеться про ціну 3,60 чи 7,1 за кубометр. При всій неоднозначності цієї фінансової установи, там таких тупих вимог не ставлять. Отаке зростання цін — це самодіяльність наших «реформаторів».
Але у будь-якому разі в кожного є одразу кілька варіантів. Можна терпіти, замерзаючи у холодній оселі, можна перейти на енергозберігаючі технології. І знову ж, можна боротися за свої права і добитися зниження ціни. А бюджет «Нафтогазу» нехай збалансують, переставши красти.
Тільки от робити все вищесказане потрібно самостійно, не сподіваючись на доброго царя, Чіпа і Дейла, редактора «ЕХО», тим більше — на всіх отих «юльопетьовітьосеніних» «свідків покращення».
