Лохвицький Кувейт, або Де гроші – судді, там правда – в кут

Щовесни одне і те ж. Як тільки вона натякне про себе першим несміливим сонцем, так і починається оте їхнє трепетання. Здавалося б, до того вже пора звикнути. Та хіба ті чорногузи розуміють людські проблеми? Їм яка різниця, у якому небі літати, де виводити своїх пташенят? Сьогодні в Сенчі, Кононівці чи Сокирисі, а завтра де пір'їна з крила впаде – там і домівка буде.
Сказано ж бо птахи – не люди, їм не сіяти, не орати, у них ні реєстрації, ні паспорта. І чого селяни так прив'язалися до того повір'я, буцімто, якщо бусли не повертаються навесні до своїх гнізд, – біда не за горами. Забобони? А може, самі накоїли такого, від чого тепер душа не на місці? Помисліть самі: хіба вода просто так з колодязів за одну ніч може зникнути? Була, хоч і не дуже смачна, але все ж волога, а вранці зазирнули до криниці, а там… порожньо. У Сенчі – майже в усіх одразу. Чом не привід для переполоху? Тут не те тільки повір'я згадаєш…
– Кілька криниць, тих, що найглибші, з водою таки лишились, а решта збезводились, – каже Микола Андрійович і поспішає додати: – Щоправда, останнім часом селяни кажуть, ніби вже почала водичка подекуди з'являтись.

– То як же люди викручуються? Це ж ні попрати, ні їсти зварити, – запитую в сільського голови М. Заліського.
– Підвозимо в цистернах, та й водогін тягнемо Сенчею, – спокійно відповідає. – Бачили трактора отам, на горі? То нам з "Полтавагазвидобування" пособляють. Вони й грошенят на це діло підкинули. Спочатку 150 тис. грн. дали на вирішення нашої проблеми. Ще 150 тисяч "кинули" з природоохоронного фонду. Тієї суми теж виявилося замало, але газовидобувники доточили ще 150 тисяч, – хвалиться. – До слова, їхня проектно-будівельна фірма взялася виготовляти проект та прокладати труби. Тож скоро позбудемося того лиха, – говорить радіючи, – дві тисячі метрів водогону зробили, залишилось небагато – сімсот п'ятдесят.

– А який "діагноз" науковці ставлять цій проблемі? – допитуюсь у співрозмовника, бо хто-хто, а сільський голова не може не поцікавитись у знаючих про причини тієї місцевої аномалії.
– Та звичайний. Воно ж бачите, як клімат змінюється, – розмірковує Микола Андрійович, – уже й не пригадую сніжної зими в наших краях, коли річка з берегів виходила. Джерела попересихали, тож і вода з колодязів утекла.

– А може, причина в тому, що на території вашої сільської ради близько сотні свердловин та вишок? Чи не вони змінили напрямки підземних водних артерій? – цікавлюсь.
– Ні, проблема з водою у нас більше десяти років, як з'явилась. А коли повисихали криниці, набула особливої гостроти, хоча науковці, які проводили дослідження, наполягають, що газовидобувники тут ні до чого.
Утім селяни з цього приводу думають інакше. Вони менше всього пов'язують проблему спраглих колодязів зі зміною клімату. Кажуть, якби саме те було причиною, то і в інших селах повисихали б джерела. А то ж ні…
Одне слово, люди не дуже вірять висновкам, які зробили вчені кілька років тому, мовляв, якщо й відомі справжні причини цієї проблеми, то оприлюднювати їх ніхто не наважиться. По-перше, щоб не сталося соціального вибуху, а по-друге, власники вишок не дозволять простому народу знати правду. Раніше, коли підземні надра були загальнонародним багатством, а не чиєюсь приватною власністю, таких проблем, як сьогодні, селяни не мали. Ні з екологією, ні зі здоров'ям, бо останнім часом у їхніх краях не лише криниці повисихали. Серед тамтешнього люду збільшилась кількість онкозахворювань, а в дітей певний час медики виявляли ацетонурію. Це – наслідок розпаду білкових речовин в організмі. І хоч пояснювали те явище неякісним харчуванням, батьки не вірили. Бо хворіли діти з родин, які мають різні статки, але живуть в одному населеному пункті. Отже, збудником, на їхню думку, могло бути щось інше, те, що всі вживали незалежно від якості їжі. Можливо, вода. Однак це лише припущення простих смертних.
Та й криміналу, як підкреслюють самі ж селяни, із запахом газоконденсату тут не знали. Сьо годні для багатьох непрацевлаштованих місцевих мешканців Лохвицького району газоліновий промисел – засіб виживання.
І хоча головний міліціонер області Михайло Цимбалюк стверджує, що, порівняно з 2005 роком, коли найбільше на Полтавщині було зафіксовано злочинів за фактами крадіжок газоконденсату та незаконних врізок у трубу, правопорушень зменшилось, однак той "бізнес" не зник. Однієї вересневої ночі, наприклад, міліціонери затримали два бензовози, у яких без документів перевозили газолін. Водії, вочевидь, не вперше займалися транспортуванням краденого, бо відразу запропонували чималого хабара, аби їх відпустили. Не будемо деталізувати, але у зловмисників вилучили 20 т газового конденсату, обладнання для викачки сировини та, власне, самі автомобілі. Окрім цього, крадії вказали місце незаконної врізки. Усього до складу групи входило 5 чоловік. Один із тих, хто перевозив крадене, згодом розповів, що за одну таку ходку йому платили 1000 гривень. У такий спосіб чоловік заробляв на навчання своїй доньці й добре розумів, що його дії мають кримінальний характер.
"А як в цій державі можна вижити? – запитував він у слідчих. – Одні мільйони наживають на тому, а я єдину дитину вивчити не можу, бо відняли в мене спочатку заощадження, потім зруйнували підприємство, де працював, а після – підштовхнули до злочину".
Це лише один випадок, маленька верхівка величезного айс берга під назвою "Труба". Кілька років тому я вперше почула з уст селян фразу, яка на той час звучала абсурдно: "Це тільки початок. Далі гірше буде, ось побачите, нас витискатимуть з цієї землі різними способами. Бо ми тут зайві. А господарюватимуть у цих краях іноземці. Якщо не саму землю їм продадуть, то те, що в її надрах". І селяни як у воду дивились…
– Ви справді думаєте, що в нас свого газу стільки, що обійдемось без імпортного? – зводить здивовано брови голова Лохвицької районної ради соціаліст Володимир Борисенко. – Помиляєтесь. Газу в наших землях багато, тільки він належить іноземцям, які працюють у тому ж "Регал Петролеум Корпорейшн". Викачаний з надр лохвицької землі газ – не наш, а петролеумівський, а щоб він став українським – держава мусить його викупити…

– !?
– Як ви собі думаєте: чи їхатимуть італійці в Лохвицю тільки задля роботи? То наші співвітчизники до них їдуть з такою метою, – говорить Володимир Іванович, – а вони – з програмою збагачення за наш кошт. Це все до того, що в державі нині відбуваються не ті процеси, які здатні її зробити сильною. Все з точністю до навпаки. Місцеве самоврядування сьогодні усунуте від влади. Ось вам простий приклад з досвіду нашого району. Законодавчо так влаштовано, що з вересня минулого року районні ради, на території яких відбувається видобуток корисних копалин, не мають ніякого відношення до виділення землі під ці роботи. Сьо годні, – веде далі співрозмовник, – у територіальних громад ніхто не питає на те згоди. Ми приїздимо на сесію обласної ради і дізнаємося, що на території району буде ще одна бурова. Простий люд абсолютно не обізнаний у питаннях справжньої ціни земель, у яких є нафта чи газ. До них приїздять чиновники, пропонують якусь копійку, але зовсім не ту, що повинні платити за користування тим клаптем. Єдине, що законодавство ще залишило територіальним громадам, – це право проводити громадські слухання, коли йдеться про встановлення вишки і ті викиди, які відбуваються у процесі видобутку. Але це все має рекомендаційний характер. Тому й відбуваються такі жахливі процеси, коли висихають криниці, чи хвороби накривають цілий регіон. Навіть якщо громада не дозволить видобувникам свердлити землю, вони все одно зроблять по-своєму. Кілька років тому в тій же Сенчі, на острові, здавали в експлуатацію видобувні вишки. Для того в районі створили комісію. Соціаліст, депутат райради, нині вже покійний Микола Балко, який був одним із членів тієї комісії і водночас працював заступником голови райдержадміністрації, через низку порушень, допущених видобувником, відмовився ставити підпис під актом. Але це зробила інша людина, яка не мала на те права. Її викликали до Полтави і наказали підписати.
Сьогодні влада в районах не вирішує питань, пов'язаних з укладенням угод з газо- чи нафтовидобувниками. Це за неї робить облдержадміністрація, яка взяла все під свій контроль. А коли генеральна угода підписана, її спускають на район. Це як у тій приказці: "Без мене мене оженили". Звідси і проблеми. Бо гроші від видобування корисних копалин, які повинні наповнювати насамперед місцевий бюджет, ідуть поза ним.
– Тому й дороги у нас не викликають захвату, і покрівлі на школах благенькі, багато чого в соціальній сфері не робиться вчасно, – каже Володимир Іванович і додає: – Рятує те, що дрібні видобувники таки працюють з нами напряму. Хоча ОДА і їх хотіла взяти під свій контроль, але щось там не склеїлось. Завдяки цьому й наповнюємо бюджет та ремонтуємо в кожному селі хоч по якомусь об'єкту. Однак зі зв'язаними руками хату не збудуєш. З нашого райо ну до Державного бюджету щороку надходить близько 700 млн. грн. рентних платежів.
Усі ті гроші осідають десь нагорі, а до району не повертається й копійки. Якби нам хоч відсотків десять залишали – Лохвицький край давно став би схожий на рай в Еміратах. Зверталися ми і до уряду, і до Президента, та все марно. Перші особи держави до голосу народу не прислухались. Видобувникам же до цього взагалі байдуже.
А щодо проблеми у Сенчі, то років вісім тому, пригадується, селянам урвався терпець. Зібралися вони на сходку, запросили керівників з області і висловили їм свої претензії. Після того газовики почали робити хоч якісь відрахування до районного бюджету, а два останні роки знову страждають на забудькуватість. І якщо в сільський бюджет перерахували кошти на водогін, то в районний – досі жодної копійки. Через свою наполегливість і принциповість голова районної ради соціаліст Володимир Іванович Борисенко має безліч проблем. Його то до суду викликають, то КРУ безвиїзно працює в ра йоні, то позапланові перевірки влаштовують… Криміналу не знаходять, але і продуктивно працювати не дають. Воно й не дивно: соціалістів нинішня влада не любить і будь-що намагається їх очорнити, поставити їм підніжку, щоб вибити з колії, щоб заткнути рота. Бо правда ж очі коле. А вони якраз і кажуть її людям.

Логін:
Пароль:
запам'ятати