Цим висловом зустрічає відвідувачів Личаківський цвинтар у Львові.
Там, у західній столиці України, минули мої студентські роки. На Личаківці я бувала часто. Тягло мене туди не як на цвинтар, приміром, відвідати могили Івана Франка, Соломії Крушельницької, Ірини Вільде чи Володимира Івасюка, а, швидше, помилуватися архітектурою пам’ятників минулих століть, поринувши в якусь незвичну атмосферу спокою і урочистості, притаманну лише цьому святому місцю. Так, святому. Принаймні, там, на Личаківському цвинтарі, святість як вияв почуттів і ставлення до померлих відчувалась, як ніде інде. Що ж до мене, то я там дійсно заспокоювалась і впорядковувала свої думки.
Тепер мій щоденний маршрут «дім-робота-дім» пролягає саме через цвинтар. Отже, часто доводиться спостерігати і похорон, і те, як наші люди вшановують пам’ять своїх померлих родичів та близьких.
Стало вже традицією біля могил рідних збиратися сім’ями. Для зручності ставлять столи з лавками.
Трагічна подія, яка місяць тому сколихнула наше місто, не залишила байдужим жодного кобелячанина. У зоні АТО загинув Віктор Бабенко. Горе, яке доводиться переживати матері й дружині, неможливо виразити словами. Час як найкращий лікар тут безсилий. Такі рани він не гоїть. Строку давності тут намає.
Усі ми люди і все це розуміємо. Та, на превеликий жаль, не всі.
Біля свіжої могили воїна АТО родичі також поставили столик, аби прийти в поминальний день і посидіти біля сина, чоловіка, брата і батька.
Та інцидент, якому судилося статися там, серед могил, там, де наші родичі, знайомі й незнайомі знайшли свій вічний спочинок, змусив узятися за перо. Я хочу, аби про цей прикрий випадок дізналося якнайбільше кобелячан і жителів району. Я хочу, аби вони знали, кого обирають, хто нами керує, хто сидить у білих кабінетах і відгороджується від нас не тільки парканами, а й стіною байдужості й цинізму.
Байдуже міським очільникам до материнського горя. Байдуже, бо інакше б не вимагали прибирати щойно встановлений столик. Точніше, вимагав. Так розпорядився заступник мера С. Галушко. І надто розлютився, коли у відповідь почув незгоду. Не пояснюючи причини, пан Галушко несамовито волав: «Бо я так сказав!» І все, і крапка. Не обговорюється тобто.
— Ми навіть розгубилися, бо не чекали такого неадеквату від Сергія Станіславовича, — ділиться пережитим двоюрідний брат покійного Олександр Онищенко. — Та оговтавшись, — продовжує далі Сашко, — вирішили потурбувати самого мера. Але Олександр Михайлович тільки здивувався скандалу. Мовляв, він особисто дав «добро» на встановлення столика.
Як виявилося, міський голова аж ніяк не вплинув на розвиток подій, що розгорталися. Пан Галушко продовжував настоювати на своєму, вигукуючи «І буде так, я так сказав!» та «У мене також немає столика!»
Чи не позаздрив, бува, Сергій Станіславович тому столику? А може, пане Галушко, тільки такого столика ви й не маєте? Не поспішайте, живіть довго та іншим не заважайте жити й помирати. Виявляється, і з місцем поховання В. Бабенка не дуже мерія погоджувалась. Та родичі таки настояли на своєму. Вдалося. А то вже, було, подумали, що мертвим немає місця й на цвинтарі.
А тим часом гучна поведінка пана з мерії все більше привертала увагу відвідувачів на цвинтарі. Люд намагався втихомирити заступника міського голови та переконати отямитися і зважити на горе матері. Коли ж у відповідь почули: «Не давіть на жалість!», у громади аргументи закінчились. У використання пішла й ненормативна лексика.
Отже, ні жалості, ні совісті, панове, ви не маєте. Зате цинізм, нахабство, почуття вседозволеності у вас зашкалює. Тому й слова можна не підбирати. Тому і вдався Сергій Станіславович до контрольного в голову опонентів, чим остаточно приголомшив людей: «Ми тут господарі! Ми з Ісипом!» — уточнив пан заступник.
Надто переконливо прозвучала остання фраза. І коментарі тут зайві. І родичі вирвали столик із землі, задовольнивши, нарешті, забаганку міської влади.
Господарі міста, кладовища. Господарі життя. То чому сміттєві баки не у вашому господарстві? Недбалі ви господарі, панове. Та це вже тема для іншої розмови.
А що відчувала мати, як було їй там, біля могили своєї дитини, спостерігати, вибачте, брудну гризню, затіяну з легкої руки чиновника. Та чи зрозуміти їм, товстошкурим, який біль переживала вона, знесилена горем?
— Мій Вітя… — тихенько заговорила Наталка Михайлівна, — Він був таким патріотом. «Я і такі як я мусимо захищати свою землю, своїх дітей. Бо як не ми, то хто?» Так він казав. Прикро, що по телевізору їх показують героями, а тут вони нікому не потрібні, ні живі, ні тим більше — мертві.
Матір пишається своїм сином, ми — земляком. Та це мало втішає. А ще більше засмучує те, що це вони, товстошкурі, посилають наших найкращих синів гинути (саме гинути, а не відвойовувати землю), а потім пихато відвертаються від їх матерів.
— Згадаймо ж про тих, кого вже з нами немає, вшануймо їх пам’ять. Вони вірять у мудрість живих, у нашу з вами мудрість.
Від редакції. Інцидент на цвинтарі завдяки інформації, поширеній у соціальних мережах, уже набув широкого розголосу. Ми звернулися за коментарем до учасника події, секретаря Кобеляцької міської ради Сергія Галушка. Сам текст листа, який склала Світлана Місна, посадовцю не демонстрували. Сергій Галушко сказав:
— Так, того дня я, як посадова особа міської ради, був на цвинтарі. Конфліктна ситуація, дійсно, мала місце. Але хочу наголосити, що самих батьків загиблого воїна на цвинтарі не було. Учасниками та свідками інциденту, крім мене, став чоловік, який назвався Олександром Онищенком, та двоє будівельників. Так, я зажадав прибрати лавочку з того місця, на якому її встановили ті чоловіки. Цьому є пояснення. Справа в тому, що її встановили саме там, де вже наступного дня мали поховати іншого загиблого солдата Олександра Чирцова. А саме до компетенції міської влади і моєї, як посадовця, входить нагляд за порядком на міському цвинтарі. Натомість я запропонував Олександру Онищенку інше місце для розміщення лавочки. І компромісу ми досягли: її перенесли на два метра і встановили з іншого боку могили. Ще раз підкреслюю, конфлікту з родичами Віктора Бабенка не було.
