Новосанжарські волонтери стверджують: за рік війни забезпечення наших військовослужбовців міністерством оборони суттєво не покращилось. Одягати, годувати та забезпечувати солдатів усім необхідним продовжують звичайні українці з власної кишені.
Очевидно, що волонтерство, яке народилося із початком бойових дій у Криму та на Сході як найвищий вияв людської відповідальності та турботи зараз дуже вигідне комусь там, «на верхах». Навіщо давати бійцям усе необхідне? Їм волонтери привезуть усе, що треба. От тільки військові та державні чинуші, напевно, забувають, що волонтери не отримують на забезпечення армії мільярди з державного бюджету. І кожну їхню поїздку фінансують не міліардери-олігархи, а звичайні українці, заробітні плати яких складають максимум кілька тисяч (не євро, не доларів, а гривень). Ці зарплати не досить високі, щоб утримувати самих українців, не кажучи вже про армію.
— Ми ж не можемо відмовити хлопцям, коли вони телефонують. Збираємось, знаходимо те, що вони замовляють, і їдемо. Але ж і можливості людей не безмежні. Ми зараз хлопців із четвертої хвилі мобілізації об’їжджаємо, а вже п’ята починається. А ситуація не змінюється. Тільки їх призивають, одразу починаються дзвінки: того немає, цього немає, умов ніяких. І нам знову все починати заново,— нарікає волонтер Юлія Солодка.
Ніби на підтвердження її слів, до волонтерської точки на центральному ринку підходить батько одного із новосанжарців, мобілізованого за четвертою хвилею мобілізації. Його син ще не в зоні АТО. Він разом із товаришами проходить навчання десь під Києвом. Але вже звертається по допомогу до волонтерів.
— Їх привезли у якусь частину: ні вікон, ні дверей. Сплять у проходах, на холоді. Ні умов, ні забезпечення…
На контрасті з цією розповіддю згадуються знімки Президента Петра Порошенка, який нещодавно пообідав разом із українськими і «натовськими» військовими у «звичайній» солдатській їдальні. На столі перед кожним вояком — перше, друге, а ще — тарілка із дбайливо нарізаними фруктами: апельсини, банани, ківі. Подивишся на таке фото — і хочеться радіти за нашу армію. Послухаєш розмову волонтера із батьком мобілізованого — і радіти вже не хочеться…
Доки по телевізору рапортують, що українська армії вже стала однією із найкращих і найбільших у Європі, новосанжарські волонтери підраховують, скільки берців, спальників та комплектів форми їм ще треба буде закупити для мобілізованих хлопців. І головне — чим це все відвезти на Схід. Адже транспортне питання для волонтерів залишається головним. Їхня «Газель», яку самі волонтери жартома називають «Ласточка», не надто пристосована для роз’їздів у тисячі кілометрів та ще й з повним навантаженням. Тому лагодити її доводиться часто. Лише за останній місяць на «Газелі» замінили коробку передач, радіатор, дві шини, акумулятор, стартер і практично усю електропроводку. Іще потрібно замінити дві шини. І встановити пропанову газову установку замість метанової, тому що метанових заправних станцій на Сході практично немає. Часто ремонтувати волонтерський мікроавтобус допомагають друзі та благодійники. А іноді перед невідкладною поїздкою доводиться просто брати запчастини у борг, а потім розраховуватися за них після повернення. Тому від допомоги у ремонті, фінансової чи будь-якої іншої, волонтери не відмовилися б. Тим більше, що після завершення чергового ремонту «Ласточки» вони планують чергову поїздку. Цього разу — у напрямку Маріуполя. Адже туди Президент приїздить нечасто, тому ківі, бананів та апельсинів на усіх солдатів не вистачає…
Це іронія, звичайно. Та й не хлібом єдиним. Адже волонтери не лише годують і вдягають армію. Вони ще й відіграють роль зв’язуючої ланки між людьми тут, у мирній частині України, і бійцями там, на охопленому війною Сході. І часто привезені ними листи чи маленькі сувеніри зігрівають солдат краще за будь-яку ковдру. Тому далі, напевно, все ж таки буде…
