У четвер співробітники Кобеляцької районної організації Товариство сприяння обороні України привітали ветеранів із річницею Перемоги.
Щорічно напередодні 9‑го травня співробітники товариства разом із головою Валентиною Клокало відвідують фронтовиків. Цього року вони разом із учнями ЗОШ № 2 поздоровили п’ятьох ветеранів, які мешкають у нашому місті.
Спершу «оборонці» завітали до Павла Івашка. Після поздоровлень та вручення подарунків, фронтовик розповів, що воював в лавах Радянської Армії на Першому та Другому Українських фронтах.
— Я почав війну з Дніпра, тоді якраз боролися за Бородаївський плацдарм, — говорить Павло Семенович. — У цьому місці два тижні ні на хвилину не зупинялися бойові дії. Я б сказав, що горіло все. Потім була Яссько-Кишинівська операція, звільнили румунів. Нас разом із маршалом Конєвим перекинули на Сандомирський плацдарм. Звідти ми перейшли в Польщу, за нею — у Німеччину, а в Чехословаччині закінчилась війна.
Зі слів чоловіка, служив він у полковій батареї 76‑міліметрових пушок, які перевозили кіньми. Отож, усю війну пройшов пішки. До речі, Павло Івашко має нагороду за визволення Новоукраїнки. Він почесний громадянин цього міста.
На прощання Павло Семенович пообіцяв зустріти гостей і наступного року.
Далі направились до Лідії Попруги, фронтової медичної сестри. Лідія Єгорівна згадала, що після закінчення медичного училища хотіла вступити до інституту:
— Я тоді жила в Кременчуці. Ми якраз випускний ранок зустріли. Приходимо додому і дізнаємося, що почалася війна. 23‑го червня вже приймали перших ранених. І хоч кажуть, що про війну не знали... Та все знали і готовились. 22‑го Київ бомбили, а в Кременчуці скинули бомбу на міст. Тільки на нього не попали, а бомба впала в наш двір, але не розірвалась. У серпні нас евакуювали. І з 59‑м мотострілковим полком я дійшла пішки до Сталінграда.
Жінка згадує, що морози взимку сягали позначки мінус 40. І тільки дякуючи людям, які по дорозі віддавали одяг, вона не замерзла. А діставшись до Сталінграду, їх відразу кинули в бій.
— Це був танковий бій. Мене там контузило, — продовжує Лідія Попруга. — Коли одужала, оказалось, шо хочуть комісувати. А куди мені було повертатись, коли скрізь німець був. От так я й дійшла до Берліна у составі військ маршала Рокосовського.
Надзвичайно задоволені вітаннями залишились ветерани Павліна Дементьєва та Трохим Бариш.
Останнім фронтовиком, якого поздоровили Валентина Клокало та її співробітники, був Василь Масич.
— Мене призвали 24‑го серпня 1939 року, — почав розповідь Василь Петрович. — Привезли нас під Москву, у городок Стрєлка. Там три дні поганяли стройовою, карантін пройшли. Не давали нам віддихати, ніколи тоді було. Гітлер 1 вересня 1939‑го напав на Польщу. Маршал Радянського Союзу Тимошенко з частиною військ пішов на Молдову і Бессарабію. Нас відправили на освобождєнія Західної України і Західної Білорусі. А ще одні війська рушили на Литву, Латвію й Естонію.
Василь Масич говорить, що західняки добре зустрічали радянських солдатів: із хлібом, молоком. Щоправда, траплялись і окремі громадяни, які не підтримували це звільнення.
Далі фронтовик у складі артилерійський військ просунувся в Польщу, у Краків. А потім рушив на Чехословаччину. Хоча до цього встиг і Москву звільнити.
Василь Петрович служив командиром у званні капітана, яке йому в 1940‑му присвоїв на тактичних заняттях маршал Будьонний. А звільнився зі служби аж у 1946‑му році.
Та, як з’ясувалось, чоловік не лише був талановитим військовим. До служби він у 1937–38‑му роках навчався в Київській філармонії, де виконував сольні номери.
Він, як і його колеги-фронтовики, дуже засмучений подіями, котрі зараз відбуваються в нашій державі.
