Кобеляцькі волонтери під час чергової поїздки на Донбас на собі відчули «принади» фронтових буднів.
Минулого понеділка із Кобеляк на Донбас вирушив черговий гуманітарний конвой. Цього разу волонтери мали на меті не лише відвезти землякам, які воюють на Сході, продукти харчування, дитячі малюнки та гостинці від рідних, а й порадувати солдатів концертом. Для цього в поїздку запросили нашого земляка соліста Полтавської філармонії Миколу Гармаша. Він «підсів» до кобеляцької делегації вже у Полтаві. А з Кобеляк на Луганщину вирушили Світлана Сергійко, Юлія Гамаль, Микола Антонов, автор цих рядків та водій Олександр Міщенко. У Харкові до нас приєднався ще й тамтешній волонтер Дмитро. Він завантажив у і без того вщерть заповнений «Мерседес» смаколики домашнього виробництва: кекси, пиріжки. Також «смаколики» для курців, намет та інші речі для військових.
Подорож тривала понад добу. Виїхали із Кобеляк у понеділок опівночі, а повернулись у середу майже по обіді. Дороги у прифронтовій зоні дійсно воєнні. Можна сказати, що їх (у звичному для водіїв розумінні) фактично немає.
Перша зупинка була біля села Будківка. Там несуть службу наші земляки. Їм передали намет та продукти. А вони, у свою чергу, передали волонтерам два бронежилети, які виявились непотрібними:
— Нас уже «броніками» обеспечили повністю, а комусь, може, їх не вистачає. Буде несправедливо, коли хтось залишиться без захисту.
Солдати дуже здивувались, як ми їх знайшли. Казали, що їх місце розташування має стратегічне значення і його засекречують. Між тим, дорогу нам показали місцеві жителі, які добре знають, де і який підрозділ розташований. Приймаючи «гуманітарку», хлопці дуже раділи дитячим малюнкам. Казали, що чекають їх не менше, аніж воду та продукти.
Наступна зупинка була в селі Половінкіно. Там розташований один із підрозділів 128‑ї бригади. Хлопці, котрі в ній служать, мали великий бойовий досвід. Вони встигли повоювати у Дебальцевому, виходили із горезвісного «котла». Доки розвантажували «бусика» та розмовляли із солдатами, до нас під’їхав легковик. То прибула знімальна група телеканалу «1+1» на чолі з Іваном Гребенюком. Телевізійники трішки розповіли про специфіку своєї роботи. Вони, як виявилось, їздять не хаотично, шукаючи сюжети, а мають чітке редакційне завдання.
Солдати під час спілкування охоче говорили на будь-які теми, в тому числі й на ті, що називають «делікатними». Зокрема, було підняте питання армійського алкоголізму. Солдати не приховували, що проблема пияцтва є досить гострою для української армії. Чимало мобілізованих були алкоголіками вже на «гражданці». І без спеціального лікування позбавитись від залежності ці люди вже не зможуть. Але таких пияків досить швидко відслідковують і визначають для них посильне коло завдань. Звичайно ж у бойові караули, а тим більше — у розвідку, їх не пускають. У основному «п’ятисоті» (так жартома військові називають любителів оковитої) трудяться на так званих тилових роботах: копають окопи, будують бліндажі, пораються на кухні.
До «Фасада» не доїхали
Кінцевим пунктом нашої поїздки мав бути вже легендарний блок-пост «Фасад», що на околиці міста Щастя. Туди ж, як виявилося, їхали і телевізійники з «1+1». Але ні нам, ні журналістам потрапити в одну із найгарячіших точок не вдалося. Не пропустили військові, аргументуючи свої дії турботою про нашу ж безпеку. І це не було якоюсь банальною «відмазкою». У цьому ми швидко впевнились.
«Фасад» — це фактично останній блок-пост українських Збройних Сил. За ним починається вже «сепарська» територія. Саме в цьому місці українські солдати взяли у полон російських спецназівців. Саме тут стріляють найчастіше.
Перед «Фасадом» ми мали пройти ще один блок-пост, розташований поряд із стелою із написом «Щастя». Тут нас та телевізійників зупинили і почали радитися, чи пропускати цивільних далі. Адже ці місця дуже добре обстрілювати із села Весела Гора, що на «сепарській» території. Воно розташоване на узвишші і з нього чітко видно супротивникові пересування людей і техніки. Було видно й нас. І, напевне, «сепари» вирішили, що волонтери та телевізійники надто вільно почуваються у фактично фронтовій зоні. Тому вони почали стріляти. Перший вибух пролунав таки далеченько. А ось вдруге бахнуло зовсім поряд. Зізнаюся чесно: було моторошно. Нічого подібного у цивільному житті чути не доводилось. Пролунала команда «Всі в укриття!» Та ми й без цього побігли. Бігли швидко, хто у бліндаж, хто до машини. Щоправда впало в очі, що солдати тікали не так оперативно, як ми. Вочевидь, вони вже звикли до обстрілів. Після цього епізоду стало остаточно зрозуміло, що до «Фасаду» нас не пропустять.
Натомість вдалося поспілкуватися із двома місцевими жительками. Привітні жіночки мають магазин, розташований на передовій. Так-так, ви вірно прочитали: магазин працює на самому «передку». Як кажуть, жити хочеш — умій вертітись. От вони і вертяться вже майже рік під обстрілами. До слова, у Щасті цивільних залишилось дуже мало. Місто через постійні обстріли наполовину зруйноване. Тому тут зараз мешкають переважно військові, працівники теплоелектростанції та ті, кому нікуди податися. Наші співрозмовниці належали саме до третьої категорії. Як нам здалося, вони були відвертими у спілкуванні і нічого не боялися. Жінки зізналися, що на початку збройного конфлікту мали відверто «сепарські» погляди на ситуацію. Але поживши поряд із українськими солдатами, побачивши «результати» діяльності «еленер», зрозуміли суть «рускава міра», що не все так просто і однозначно, як їм здавалось. Фашистів мешканки Щастя так і не побачили. Натомість їх діти, що живуть зараз у Луганську, відчули на собі, як це жити без роботи і грошей та з ризиком стати жертвою п’яного чи обкуреного «асвабадітєля».
Як уже було сказано, разом із волонтерами їздив і наш земляк Микола Гармаш. Він мав виступити перед солдатами з концертом. Про виступ ми домовлялись із комбригом 92‑ї Віктором Ніколюком. Він направив нас у колишній піонерський табір, де розташовувався один із підрозділів. А вже під час концерту, надійшло запрошення від представників 16‑го батальйону тероборони. Поїхали туди. Там служить кобелячанин Валерій Герасименко. Він оперативно вирішив оргпитання. Відбувся ще один виступ. Уже й самі солдати із задоволенням співали під «караоке». Запрошували залишитись ночувати, частували вечерею. Але ми вирішили їхати додому. На годиннику 21:00, а попереду майже 600 кілометрів.
Дорога додому теж була важкою, хоча й поїхали по іншому маршруту. І справа не лише в ямах та вибоїнах. Їдучи назад, потрапили у величезну яму. Від удару у «Спринтера» була пошкоджена рульова тяга. Добре, що на виручку прийшли наші земляки-військові, у яких був із собою необхідний для ремонту інструмент. А у Славянську, дізнавшись, що ми волонтери і шукаємо дорогу на Харків, бійці Нацгвардії на «Кугуарі» провели вулицями нічного міста, показавши дорогу. На всіх блок-постах нас та двох солдатів, котрі їхали з нами у відпустку, скрупульозно перевіряли. У порівнянні з першими місяцями АТО, перевірки стали ретельнішими та професійнішими. Примусили залишити навіть своєрідні трофеї у вигляді гільз чи осколків, взяті з собою на згадку. Взагалі система блок-постів стала більш продуманою. Вони перекривають практично всі дороги, за виключенням хіба що якихось стежок. Так що українська армія, попри всілякі негаразди, таки вчиться воювати. І вчиться доволі швидко. А це означає, що все у нас буде добре.
