Саме цього дня Віктор із групою інших солдатів вийшов із сумнозвісного «Іловайського котла», у якому загинули сотні українських військових.
Віктор Шураєв — один із тих небагатьох жителів Кобеляцького району, котрі добровільно пішли служити до лав Збройних Сил України. Крім того, він один із тих, хто знаходився у «найгарячіших» точках тієї війни. Адже ні для кого не є секретом, що частина мобілізованих проходять службу в місцях не набагато небезпечніших, аніж їх домівка. Інші ж дійсно ризикують життям, беручи участь у бойових операціях. Оці другі не надто полюбляють розповідати про воєнні будні. Адже у справжній війні дуже мало романтики і надто багато смерті, крові і страху. Віктора Шураєва теж досить довго не вдавалося розговорити. Та все ж він погодився розповісти про свої враження від тієї війни. Щоправда, фотографуватися Віктор відмовився, пояснивши:
— Я — людина не публічна. Можливо й говорити б з вами не став. Але бачу, що надто багато земляків мають хибне уявлення про ті події, які відбувається на Донбасі. При цьому вони там не були. А я був і знову повертаюся в зону АТО. І бачу ті події на власні очі. А щодо фотографії… То розмістіть краще знімок нашого комбрига Ніколюка. Оце справжній офіцер і герой. Аби нашою армією керували лише такі люди, то ми б за місяць взяли Донецьк. І неважливо, хто б був із іншого боку: кавказці, найманці чи російські регулярні війська.
Отже, Віктор Шураєв, 55 років, позивний «Дід». Пішов у армію добровольцем. Служить у складі вже знаменитої 92‑ї бригади. Отримав посвідчення учасника бойових дій. Довгий час жив у Кунівці. Зараз переїхав у Білики. У мирному житті працював охоронцем. Незмінний активіст партії «Батьківщина». Хоча ніколи не балотувався на жодну посаду.
Під час розмови, яка відбулася кілька днів тому, Віктор Шураєв говорив про війну, патріотизм та свої плани на майбутнє.
Про те, чому пішов в армію добровольцем
Нещодавно пояснював мотиви свого вчинку одному із земляків. Він і близько не був від зони АТО, не чув, як стартує «Град», як «працюють» міномети. Але пробує щось «умнічати». Так от, він і йому подібні «умнічають» завдяки тому, що інші українці, мобілізовані і добровольці, під Щастям та Мар’їнкою стоять під обстрілами. У нас у підрозділі служать чимало людей із Харкова. Є луганські хлопці. Ті ж харків’яни відкрито кажуть, що ніколи не підтримували Майдан, не голосували за партії, що нині при владі. І за Порошенка не голосували. Частині з них у цьому житті є багато чого втрачати. У них є і сім’ї, і бізнес, і квартири, і машини. Тобто, їм начхати на мільярди наших владоможців. Але вони, як і я, воюють. Тому що не хочуть, аби ота мерзота, що з іншого боку, прийшла в Харків, Полтаву, Кобеляки, Кунівку. А вона б прийшла. А всі оті балачки, що хтось не хоче захищати мільярди одного олігарха від іншого, є нічим іншим, як спробою приховати свій страх. Боягуз завжди шукає виправдання. Отак я відповів земляку. Це ж можу повторити будь-кому іншому.
Зараз перебуваю у відпустці. Дивлюся, як навкруги красиво. Люди трудяться на городах, дітки прийшли на свято, малюють на асфальті, батьки за них радіють. Над міськрадою український прапор. І все це завдяки тим солдатам, які нині на фронті. А інакше вибухи лунали б і тут, гинули б люди, діти малювали смерть. А над міськрадою майорів би триколор. Хтось скаже, що це мої фантазії. То хочу нагадати тим, у кого дуже коротка пам’ять. А чиї прапори чіпляли у Донецьку, Луганську, Харкові? Тому я й пішов добровольцем, аби діти малювали на асфальті Сонце та український прапор.
Коли бойові дії на сході лише розпочалися, я одразу пішов у військкомат і попросив записати мене добровольцем. Але мені відмовили. Пояснили, що по віку не проходжу. Мені тоді було 54. Потім змінили законодавство. Наступного дня я був у військкоматі. Комісар Сергій Каплатий підтвердив: «Закон є. Якщо не передумав, то пиши заяву». Написав і вже у серпні відбув у війська.
Це — війна артилерії
Потрапив до складу 92‑ї бригади, місцем дислокації якої є селище Башкіровка у Харківській області. 19 днів тривала військова підготовка. Готували серйозно. Були тактичні заняття, стріляли з усіх видів зброї в умовах, наближених до бойових. Стріляли вночі, у бронежилетах. Проходили навчання по бойовій злагодженості.
Після закінчення навчань наш підрозділ мав відбути в район Дебальцевого. Але замість цього ми довго їздили по полях та лісах. І врешті потрапили під містечко Комсомольський, що у Донецькій області. Нам сказали, що йдемо на підмогу 51‑й бригаді. Той марш був малозрозумілий від початку і до кінця. Нам хлопці із 51‑ї телефонували і попереджали, коли відбуваються обстріли. І говорили, що якщо прибудемо на непідготовлене місце, то нас одразу розіб’ють. Але ми їхали. Наказ же був.
Місцина, в яку ми потрапили, одразу не сподобалась. Над нами постійно кружляли безпілотники. Тобто, ворог відслідковував кожну нашу дію. Тільки-но спішились з «броні», як розпочався пристрілочний обстріл. Одразу пролунав наказ перевантажити весь боєкомплект в «Урал», який був «найживіший» із усієї техніки. До речі, про техніку. Старі українські бронетранспортери виявились непридатними для цієї війни. Вони горять, як сірники. А деякі не змогли доїхати навіть до залізничної станції. Що тут вже говорити про участь у бойових діях.
Згодом офіцери прийняли рішення підпалити танки і бронетранспортери, аби вони не дісталися ворогу. Але зробити це не встигли, бо розпочався масований обстріл. Били дуже щільно і без зупинок. Боєкомплект у тих, хто стріляв, був просто шалений. Як правило, відстрілявшись, через певний проміжок часу артилеристи беруть «передишку». І боєкомплект потрібно поповнити, і місце змінити, аби не «нарватись» на «отвєтку». Ці ж місця не міняли і гатили по нас безперервно. Вони чітко знали, що «отвєтки» не буде, а снарядів їм вистачить.
Нас фактично розстрілювали протягом шести годин. Уявити це неможливо, не переживши. Цього я нікому не бажаю. Багато хлопців, особливо молодих, запанікували і через це миттєво загинули. Вони почали бігти, куди очі дивляться. І бігли якраз у той квадрат, куди падали наступні міни та снаряди. Професіонали знають, як вести вогонь у таких випадках. А з того боку були саме російські професіонали. Я ж слухав і рахував. Чую міномет п’ять разів «пах-пах-пах». Через вісім секунд прилітає — «хлоп-хлоп-хлоп». Тільки-но міни розірвались, встаю і біжу. І очима шукаю безпечне місце, щоб перечекати черговий обстріл.
Ті, хто вижив, діяли схоже. Ми постійно рухались або пішки, або на вцілілій «броні». Врятувались тільки через постійне маневрування. А ще нам дуже допомогли співробітники компанії «Метінвест». Вони і одяг давали хлопцям цивільний, аби ті в полон не потрапили, і техніку для евакуації надали. Нас більше сотні набилось у два старезні «ПАЗики». І всі ж — із зброєю, у бронежилетах. Також значну, якщо не вирішальну, роль в успішній евакуації зіграв один із командирів батальйону «Донбас», позивний «Жак» у нього. Він діяв дуже чітко і професійно.
Втрати нашої частини й до сьогодні мені невідомі. Але думаю, що половина з тих, хто був у нашій колоні, загинули. А в колоні більше двохсот чоловік. А було сім таких колон. І десь близько 350 одиниць техніки. Із тих, 120, котрі вижили із нашої колони, лише 20 погодились одразу йти знову воювати. Отакий-то жах був.
Узагалі, це війна артилерії. У приціл противника ти майже ніколи не бачиш. Перемагає той, хто краще розвідує місце розташування противника і краще стріляє. Наші артилеристи стріляти вже навчились. Після цього співвідношення втрат стало — один до шести. Тобто, на одного нашого вбитого — шестеро їхніх. Якщо, звичайно, противником є «сєпари», а не росіяни.
Про противника
Воюють там регулярні російські війська. Якби їх не було, то все б давно закінчилось. А так триватиме, доки та падлюка у Кремлі не здохне. Росіян ми бачимо у біноклі, чуємо їх радіоперемови. Вони чітко знають, де знаходяться і проти кого воюють. І розуміють, що не праві. Але воюють. На нас колись вночі випадково вийшли ворожі розвідники. Певно, заблукали, потрапили на нашу «розтяжку». Спрацювала сигнальна ракета. Ну, ми «поклали» кількох із автоматів. Вранці підійшли до тіл. То були бородаті, горбоносі кавказці. А тут дехто ще вірить у якесь «ополченіє». Там і буряти, і чеченці, і кого тільки немає. До речі, це саме наші хлопці взяли в полон російських «грушників». Сам комбриг Ніколюк операцією керував. Беремо в полон і місцевих. Відверто кажучи, вони мені не цікаві. Але одного разу був присутній під час розмови із таким полоненим. У нього був пошкоджений хребет. Наш доброволець із Луганська все йому добре пояснив. Каже: «Український солдат із таким пораненням потрапить у госпіталь. Потім поїде в санаторій або й за кордон на реабілітацію. Його комісують і він отримуватиме пенсію. Яку — то вже інша справа. А тебе відвезуть до старої матері і викинуть, як собаку. І забудуть, як про непотріб. «Сєпар» слухає, очима кліпає, ледве не плаче.
Про страх і патріотизм
Чи не страшно мені? Звичайно, буває дуже страшно. Це ж інстинкт самозбереження спрацьовує. Без нього швидко загинеш. Але страх і паніка — це різні речі. От паніка — згубна.
«Голий» патріотизм також згубний. Є у нас хлопець. Він патріот, яких ще пошукати. Але в розвідку чи на інше небезпечне завдання його не посилають. Адже цей солдат має вагу 130 кілограмів. Ми його на «броню» втрьох висаджуємо. Він ображається, що на завдання не беруть. А я йому й кажу: «А якщо тебе, не дай Боже, поранять в бою. Тебе ж шість чоловік нести будуть. І поляжуть разом із тобою. Так що, патріотизму замало для солдата. Потрібно бути добре підготовленим фізично.
Про плани на майбутнє
Невдовзі демобілізація. Повернусь додому. Залишатися в армії не планую. Знаю, що після змін, внесених у законодавство, мене можуть знову мобілізувати. Добровольцем уже не піду. Але не того, що боюся чи змінив своє ставлення до служби. Мене рідня вже не зрозуміє. Потрібно ж сім’ю годувати. Також планую балотуватися до районної ради по списку партії «Батьківщина». Я своїх поглядів і в цьому не змінюю.
