Парасковія Бредун за своє довге життя пережила два голодомори, примусові роботи у Німеччині та війну. У розмові з журналістом «ЕХО» вона знову пригадує ті страшні роки.
У родині нас було тринадцятеро. І тоді ж нічого на дитину не давали, як зараз. Я народилася передостанньою — у 1925‑му. Із нашої великої сім’ї на початку війни шестеро пішли воювати на фронт, іще трьох евакуювали разом із заводом. Із війни повернулися не всі — Гриша і Галя загинули у боях, Олексій повернувся додому сильно контужений і через півроку помер…
Тепер жити можна. А нам як же хлібця хотілось! У 33‑ому голодували ми страшно. Пусті качани з кукурудзи мама пообдирає — там сама пилячка. Вона сіє, а ми пальчиком у ту пилячку хочемо тикнути, щоб поласувати… Ще ми йшли у болото — їли коріння з рогози. Чекали, доки акація зацвіте — і жували прямо із жучками. А потім такий голод настав, що люди людей їли… До нас прийшли з НКВД. Батькові руки заломили, а з хати винесли все — картоплю, квасолю, буряки. На горі було сушки багато — і ту усю забрали.
Врятував нас батько. Старших дітей повідправляв на Донбас. А нам з Мішею і мамі возив звідтіля сухарі. Так ми і вижили. А у селі багато людей від голоду померли…
Люди їли брукву і хліб з піском
У Німеччину нас везли у товарних вагонах. Напихали повні людей, всередині була солома, на якій ми спали. Води не було. Їли те, що взяли з дому. Пригадую, мама поклала мені у валізку трохи сала і домашні коржики. Із Шпортьків забрали багато хлопців та дівчат. Це був жовтень 1942‑го року. Мене привезли до міста Оберслінген, неподалік Штутгарта. Мені пощастило: я не потрапила на завод, на важкі роботи. Прийшов «покупець» — високий німець — обійшов усіх і сказав, вказуючи на мене: «Ця юна леді піде зі мною». Так я потрапила на роботу у їдальню, де ми готували їжу для німців.
Ми при цій їдальні хоч не голодували. А тим, хто працював на заводі, давали лише брукву та ще якийсь хліб, у якому борошна було мало, а багато було подрібненої остюкової тирси і траплявся пісок. На тиждень давали одну таку хлібину. Вона одразу черствіла і ставала твердою, як камінь. Але їли й такий, щоб не померти з голоду.
Німці ставилися до нас по-різному. Одні були хороші. Пригадую, ми йшли разом із дівчатами, а назустріч нам — старенька німкеня. Вона несла у кошику бутерброди. Нас було шестеро, а бутербродів усього два. То вона засмучено розвела руками: вибачте, більше немає.
Але часто нам і діставалося. Одного разу господиня, у якої ми жили, попрохала мене принести цвібак. Цвібак — це такі булочки. А я цього слова не знала і вирішила, що вона сказала цвібель — цибуля. Пішла у погріб, взяла кілька цибулин і принесла їй. Так вона як вдарила мене по щоці, цілий день був червоний слід. Сказала: «Руська дівчина хотіла з мене посміятися!»
Мій лист врятував нашу хату
З Німеччини я писала листи до мами, у Шпортьки. І один з таких листів врятував нашу хату. Коли німці відступали, то підпалювали усі будинки. Один ходив зі смолоскипом і підносив під стріху. Моя мама, побачивши, що він іде до нашої хати, вибігла надвір і показала йому мого листа: «Пан! Пан! Там! Там!» Показувала на німецькі літери на конверті, що я у них, у Німеччині. Він подивився, кивнув головою і не став палити хати.
Людей топили у штольні, але нас врятували американці. Коли наступали американці, нас перевели у табір. Бетонні стіни, собаки і колючий дріт під струмом. На вишках стояли кулемети. Як американці підступили ближче, людей почали вивозити у штольні. Раніше там ховалися від бомбьожок. А тепер туди набивали людей і… затоплювали їх. Чоловіків із нашого табору також вишикували у колону і повели до тієї штольні. Але довести не встигли, їх відбили американці. Я тоді вперше негрів побачила.
Коли повернулася, не впізнала рідного брата
Із Німеччини нас довезли до Бреста. Там усіх хлопців забрали у армію, а ми поїхали далі. Скільки днів добирались — не пам’ятаю. Голодували постійно. На одній зупинці побачили, що у якогось дядька росте молода картопля. Викопали усю і поїли. Він потім дуже сердився. Але коли йому пояснили, звідки ми їдемо, заспокоївся.
Пригадую, встала на станції у Санжарах, їсти хочеться, плачу. Тут підходе якийсь хлопець. Питає: «Ти Пашуня?» Кажу: «Так, а ти хто?» «Я брат твій, Міша». Він по мене із Шпортьків волами приїхав. Яблук привіз. І ми поїхали додому.
За два роки чоловік зробив відсталий колгосп передовим
З майбутнім чоловіком жили у сусідніх селах, а зустрілись — у Германії. Я була зі Шпортьків, а він сам — із Бредунів. І прізвище мав Бредун. Їх німці на роботи водили повз нашу їдальню. І одна дівчина мені каже: «А он хлопець із Бредунів». Там, у Німеччині, ми й познайомились. Одружилися у 47‑му, коли він з армії повернувся.
Мій чоловік працював головою колгоспу у Драбинівці. Коли його туди назначили, драбиняни дуже не хотіли його, а коли йшов відтіля — плакали за ним. Він на роботу о п’ятій ранку вставав і йшов на ферму дивитись, щоб коровам дали корму. За два роки колгосп вибився у передові, а Івану дали орден Праці.
З нашої великої сім’ї я одна залишилася. Мені 1‑го липня — вже 90 років. Поховала братів і сестер. І чоловіка вже немає. Із села — одна, із роду — одна. Але багатство у мене все ж таки є — двоє дітей, троє онуків, шестеро правнуків. Уже три роки, як я втратила зір, тому не можу всіх їх бачити. Але не втратила голос. І на мій день народження ми ще разом заспіваємо…
