На 68‑му році пішла з життя наша землячка, відома талановита поетеса та просто чудова жінка Людмила Овдієнко.
Людмилу Миколаївну знали далеко за межами нашого району. Журналіст з 40‑річним стажем роботи, член Національної спілки письменників України, член Національної спілки журналістів України, член Міжнародної асоціації письменників та публіцистів, лауреат Всеукраїнської літературної премії імені Олександра Олеся, почесний громадянин міста Кобеляки — усе це про неї.
Людмила Овдієнко є автором багатьох поетичних збірок. Серед них «Весняна повінь», «Довіра», «Зліва, де серце», «Не прощаюся…», «Не вистачає тиші для молитви», прозових творів «Вибір», «Дорога до себе», «Ми більше не вороги». Вона друкувалася у багатьох часописах, у колективних збірках та антологіях.
У минулу суботу Людмилу Овдієнко провели в останню дорогу. Світла вам пам’ять, Людмило Миколаївно…
***
Торкнусь востаннє до щоки щокою,
Легенько подихом пригладиш коси.
Ти пам’ятай, що я була такою
Легкою, наче гілка абрикоси.
У спогадах твоїх, як у дзеркалах,
Ще відіб’ються, хочеш чи не хочеш,
І сукні малахітової спалах,
І в колір їй травнево-світлі очі.
Не дотягнуся з відстані розлуки,
Іду старіти за кордони літа.
Але ж були, були у мене руки,
Які уміли ласкою зігріти.
Торкнись востаннє до щоки щокою,
Очима дорікни: навіщо плачеш?
Прошу, запам’ятай мене такою,
Якою вже ніколи не побачиш.
***
Життя вже майже зрозуміле:
Чого хотіла — не зуміла,
За чим гонилась — просто сміх.
Іду направо — гинуть коні,
Наліво — ледве ноги кволі
Встигаю винести з доріг.
Вліпила казка просто в око,
І ти, мій голубе, — нівроку,
Іван-Царевич. Залюбки
Не помічаю ту дрібницю,
Що зманюють тебе Жар-птиці
Та сірі братики-Вовки.
Прощаю навіть ту образу,
Що не украв мене ні разу,
У темні хащі не завіз,
Де визріває іскрометна
Вода жива, а може, мертва,
Настояна на чарах сліз.
Життя вже майже зрозуміле:
Була б у ньому смуга біла,
А чорна знайдеться й сама.
Краплинка щастя хоч на денці,
А решта потім докладеться,
Як до моїх твої слова.
Ходить щастя
В когось є воно з колиски,
Хтось його до смерті жде.
Щастя ходить без прописки
Сиротою між людей.
То в одного приживеться,
То до іншого втече.
Хто за щастям поженеться —
Тільки серце обпече.
Невловиме, незбагненне,
То небесне, то земне,
Набивалося до мене
У супутники. Але...
Ледве рушили в дорогу
(А була така пітьма!),
Підвернуло щастя ногу
І сказало: йди сама,
Бо однак нам вікувати
Заздрісники не дадуть,
Та й нашо ризикувати,
Раз важка у тебе путь.
Чи воно сьогодні близько,
Чи далеко? Казна-де.
Знаю тільки: без прописки,
Сиротою між людей.
Вибір
Щасливий чужою не мучиться мукою,
Щасливий зациклений сам на собі.
Коли мою душу терзатиме біль,
Я в двері щасливого не постукаю.
Голодного в гості не кличуть до ситого,
Багатство боїться сирітських очей.
Як голод мене до кісток пропече,
Я хліба в багатого не проситиму.
Безглуздо на милість «святош»
сподіватися,
Бач, точать в плітках язики, мов ножі.
Ніколи, ніколи, ніколи ханжі
Не буду в провинах своїх сповідатися.
Прийду до поета, худого і грішного,
В якого набутку — борги та напасть.
Він мовчки сорочку останню віддіасть,
Не знайде вина — буде почтувать віршами.
***
Спаде жара, і берег обезлюдніє,
Я повернуся, слід твій відшукаю.
Це епілог до щастя чи прелюдія?
Це час надій чи болісних розкаянь?
Ще ти зі мною.
Відчайдушно-весело
Рвонусь настріч.
Але яка це мука
Побачить у зіницях твоїх звеснених
Лице своє в передчутті розлуки.
Ще ти — любов.
Ще день мій сонцем сповнений,
Ще ніч моя безсонням не оплачена,
А вже виходять у дорогу спомини,
Слідів шукають на піску гарячому.
***
Є речі, за якими не журюсь:
Машина, дача, кришталі в серванті
Для мене нічогісінько не варті,
Не мала їх і далі обійдусь.
Є речі, без яких я пропаду:
Твоя любов, поезія, робота
І мамине на ширину долоні фото,
З яким щоденний діалог веду.
Є речі, за які — хоч і на дзот:
Вітчизна, правда, вірність ідеалам
І віра, котра б дух мій підіймала
До тільки їй відміряних висот.
***
Йду в біду, відчайдушно, немов на дзот.
Йду в біду й на біду молюся.
Все здається мені, що десь є горизонт,
До якого плечем торкнуся.
Хтось лякає: доріг непочатий край.
Хтось розраджує: сили мало.
Та хоч ти мого серця не край,
Коли мариш вночі штурвалом.
Коли з неба осіннього твій літак
Виглядаю крізь сіру сутінь, —
Розумію, усе на землі — не так,
Все без тебе не має суті.
І тоді відчайдушно, немов на дзот,
Йду в біду й на біду молюся,
Бо здається мені, що і ти — горизонт,
До якого не дотягнуся.
